Сергій Вікторович Жадан - ДНК

Ружанського. Мелася відразу зірвалася з місця і, стиснувши кулачки, приклала їх до грудей. Поліцай наблизився, зіскочив з ровера й сказав:

— Ви пані Ружанская? Забєрітє ваш ровер, — аскар намагався говорити польською, але в нього це погано виходило.

— А де… де мій чоловік? — залопотіла вона.

— Вашево человіка затршімано, пані Ружанская. Он жид. Но вам нема чего боятся. Ви под опєкой влади. До відженя.

— Шляк трафит! — ударив по столу кулаком пан Помазан. — Таки його хтось видав.

— Боже! Боже! — захлипала Мелася і — в сльози.

Я підхопив її, посадив біля нас і знову налив. Вона жадібно перехилила келих і не переставала ридати. Тут виплила ще й пані Помазан і теж біля нас приземлила свої стоп’ятдесят кіля, то я вже і їй налив. А за хвилю ще й інші сусіди прителіпали. Але в мене був гарний настрій, то я всім ставив. А Мелася хлипала, закочувала очі й усім показувала, як вона тяжко страждає. Тільки хто б їй вірив? А потім ми зосталися з паном Помазаном, і він, уже добре підхмелений, поклав мені руку на плече й сказав, проводжаючи очима Меласю:

— А на Гаваях… дівчина у віночку з орхідей… бере тебе отако за руку й веде до хати… а на ній нічого більше, окрім сорочки…

— Ви там були?

— Я був колись морцем… замолоду… бозна-які краї об’їхав… І вона отако лише пштрик пальцями — і сорочка опадає… а там… там… таке… — він закочує очі, й очі його горять. Я жадібно ловлю його оповідь.

— Це неймовірно цікаво.

— Ще би! — прицмокує він. — І пахнуть вони по-особливому. Пахнуть вони, як цитрина, як помаранча, як манґо.

У понеділок вона почухрала до комендатури, повернулася засмучена й прибита. Її чоловік уже в янівському концтаборі. Був би не ховався, то міг би собі вигідно жити в гетто, а з тими, що ховаються, розмова коротка. Мелася ще довідалася, що водять їх щодня на роботу на цегельню й ведуть вулицями, то можна його побачити. І дозволяють носити їм передачі. І вона бігала щодня визирала його та намагалася передати йому трохи їжі. Одне слово, всім на вулиці демонструвала свій розпач.

Але я знав, що то не буде тривати довго, бо то довго ніколи не триває, і рано чи пізно вона буде моєю. Раз у неділю, коли вона пішла до церкви, я тихенько переліз через паркан на її обійстя, вийняв ключика з-під вазонка, відчинив двері й трохи попорпався в її речах. Слова пана Крауха про те, як можна пізнати жида, запали мені глибоко в душу. Нє, жиби Мелася була клаповуха, або носата, або сутула, а до мішків під очима вона ще не доросла. Але щось у ній було таке екзотичне. Наприклад, волосся, що спадало на плечі дрібнюськими кучериками і яке вона фарбувала на каштанове, хоча воно було чорне. І очі великі, пулькаті.

Отже, я поліз у шафку з дзеркалом. Там усі порядні львів’яни тримають свої папери. І знайшов те, що шукав. Свідоцтво про одруження. І що ви собі гадаєте? З ким пан Ружанський оженився? А з Меланією Краґельською. Обоє, як було вказано, «wyznania rzymskokatolickiego». Чудово. От тільки прізвище Краґельська мені диркотіло у вусі. І не даремно. Попорпавшись ще, я вивудив і метрику. І о! Є! Емілія народилася в родині Краґелів, але вже «wyznania mojżeszowego archidiecezji lwowskiej»… Ого-го! Оце фокус. Мелася наша не така вже й Мелася.

Метрику я прихопив із собою. Ану ж якась підла душа закрадеться до її хати і в пошуках коштовностей виловить її? Буде біда. Але якраз я щиро бажав тільки щастя для Меласі. Наступного дня я пішов до пана Крауха, заніс йому добрий шмат солонини й запитав, як там поживає наш пан Ружанський.

— Тяжко йому, — зітхнув пан Краух, — не хоче працювати. Не розуміє, що праця — це шлях на свободу. — Потім він погортав щось у своїх паперах і сказав: — Не переживайте. Він уже доходить, переведуть його до мусульманів.

— Яких мусульманів?

— А там так називають нездалих до роботи. З нього вже пожитку мало.

— То його до Палестини не відправлять?

— Що-що? — засміявся він. — До Палестини? — тут він уже залився реготом, а коли нареготався добряче, сказав: — Ні, до Палестини він не поїде. Там ніхто дармоїдів не потребує. Там теж треба працювати. — І раптом, підморгнувши мені: — А як там пані Ружанська? Як відбулася гра в штири колінка під ковдрою?

Я засоромився й пояснив, що Мелася поки що так перейнята долею свого чоловіка, що їй було не до мене.

— Певно, совість замучила, що? — помахав мені пальцем пан Краух.

Десь так за тиждень Мелася, яка щодня бігала до табору, несучи для чоловіка передачі, отримала звістку, що він помер. Запалення легенів.

Кілька днів я чемно терпів її хлипання з-за стіни, а потім нарешті відважився на візит. Вона була здивована, побачивши мене в дверях, і подивилася так стривожено, мовби то був не я, а поліцай. Але я не дав їй оговтатися й одразу почав говорити про те, як її палко кохаю, що це вже триває віддавна, що я просто млію за нею й дуже хотів би бачити її своєю дружиною. Вона витріщилася на мене й тільки кліпала своїми довгими віями, негодна була від щастя й слова вимовити, але вроджена жіноча кокетливість взяла гору й вона пролопотіла, що дуже мені вдячна, але не потребує нікого, і взагалі вона в траурі, а навіть якби й не була в траурі, то все одно нікого не потребує, і почала мене так легенько підштовхувати до дверей. Але я не дав себе збити на манівці, зміряв її, як гуцул смереку, і запитав:

— А чому це, пані Ружанська, у вас у хаті нема ані іконки, ані розп’яття? Ви ж бо ніби до костелу ходите. Чи це лише так — про людське око?

Вона відразу напірилася:

— А не ваше діло. Ідіть собі вже.

— Е ні, пані Краґельська з дому Краґель, так у нас діло не піде.

Вона враз зблідла й відступила. А я навпаки наблизився до неї й обняв її за стан. Вона не пручалася, лише тремтіла, мов кізочка. Я пригорнув її, відчувши, як її повні пружні перса вперлися в мої груди, і відчув її твердий живіт. З очей її викотилися сльозинки й потекли по щоках. Я лизнув їх. Нічого особливого. Смак такий самий, як і в мене. Я усміхнувся до неї й сказав:

— Вам нема чого