Стівен Кінг - Чорний дім

психопатична поведінка — потребує часу, щоб розвинутись, і зазвичай має проявлятися хоча б певними симптомами. А як поживає твоя мама, Фреде?

— Мама? О так, чудово. У прекрасній формі.

— А Джуді?

Йому знадобилась мить, щоб знову розсміятись, і це в нього чудово виходило. Він сміявся голосно та простодушно.

— Джуді? Вона теж у прекрасній формі, Доку. Так, звичайно. У неї все без змін.

Точно. Усе без змін, окрім проявів деяких симптомів, і все.

Може, минеться, — думає він. Оптимізм — це характерна риса Фреда, він не вірить у невезіння, і легка усмішка вперше з’являється за сьогодні. — Можливо, симптоми зникнуть. Можливо, хай там що було з нею, зникне так само раптово, як і з’явилось. Знаєте, а може, причиною того є критичні дні, ну це як ПМС.

Господи, якби все стало як раніше, яке було б полегшення! Між іншим, треба подумати про Тая. Він має поговорити з Тайлером. Фред не вірить у те, що пише Венделл Ґрін. Він вважає, що той, очевидно, намагається навіяти спогади про легендарного канібала, котрий жив на межі століть, і те, що напівлюдина, напівкозел на ім’я Альберт Фіш завітав сьогодні до них і що той скрізь. Невідомо чому він з’явився тут, в Окрузі Кулі, когось, звичайно, оминуло, а ось двох діток він убив і зробив із їхніми тілами те, про що ніхто не може навіть говорити (окрім самого Венделла Ґріна, здається).

Стегна, тулуб і сідниці покусані. — Фред замислюється і біжить швидше, попри поколювання в боці. Тепер він женеться, повторюючи, що він не вірить у те, що ці жахіття можуть якимось чином торкнутись його сина, і не бачить, як вони могли спричинити такий стан у Джуді, оскільки прояви дивакуватості з’явились іще коли Емі Сент-Пір була живою, і Джонні Іркенхем також, тоді вони ще обоє, очевидно, щасливо грались на своїх ігрових майданчиках.

Можливо, це, можливо, те… досить із нас Фреда і його проблем, чи не так? Давайте залишимо голову, сповнену хвилювань, випередимо його і повернемося на Робін Гуд Лейн, до будинку № 16. Ми повертаємось безпосередньо до джерела його занепокоєння.

Вікно спальні подружжя, що на другому поверсі, відчинене, а віконна сітка, звичайно ж, не проблема; ми проникаємо крізь неї разом із легким подихом вітру і першими звуками пробудження дня.

Звуки прокидання Френч Лендінґа не будять Джуді Маршалл. Хоча ні, вона лежить із широко розплющеними очима з третьої години, розглядає тіні, сама не знає чому. Їй наснився сон, від якого вона втекла, надто страшний, щоб його запам’ятати. Проте деякі речі вона все ж таки згадує, хоча їй дуже не хочеться.

— Знову бачила очі, — говорить вона до порожньої кімнати. Її язик витягується, хоча Фреда і немає поруч, щоб це побачив (вона знає, що він дивиться, вона стривожена, але не дурна), вона не те щоб бавиться жолобком, вона його облизує, неначе ретельно витирає, як собака вилизує морду, замастившись у тарілці з недоїдками. — Це червоне око. Його око. Око Короля.

Вона розглядає тіні дерев за вікном. Вони танцюють на стелі, вони утворюють фігури і обличчя, фігури і обличчя.

— Око Короля, — повторює вона, тепер дала волю й рукам: переплітає, викручує, потискає, ніби риє: — Аббала! Лиси у своїх норах! Аббала-дун, Багряний Король! Пацюки у своїх норах! Аббала Маншан! Король у своїй Вежі, їсть хліб із медом! Руйначі в підвалі, усе заробляють гроші!

Вона крутить головою з боку в бік. О, ці голоси, що надходять із темряви, іноді вона прокидається з картинкою, викарбуваною в її очах, картинкою з величезною, сірувато-синьою Вежею, що стоїть серед поля троянд. Поля крові. Тоді починається розмова, вона ламає язик, дає свідчення, говорить слова, які не розуміє, не кажучи вже про те, що не контролює змішаний потік англійської та безглуздої.

— Ідуть, ідуть, ідуть, — говорить вона. — Малеча йде своїми закривавленими ніжками… о, заради всього святого, це коли-небудь закінчиться чи ні?

Її язик знову витягується й лиже кінчик носа, за мить її ніздрі вкриваються слиною, а в голові чути ревіння

— Аббала, Аббала-дун, кан-та Аббала.

Ці жахливі незрозумілі слова, ці жахливі зображення Вежі з палаючими під нею печерами, печерами, крізь які йде малеча своїми закривавленими ніжками. Її розум напружується, є лише одна-єдина річ, що може це зупинити, лише один спосіб дістати полегшення.

Джуді Маршалл сідає. На столику поруч стоїть лампа, примірник найновішого роману Джона Грішема, маленький блокнот (подарунок Тая, на кожній сторінці напис «ТУТ ІЩЕ ОДНА МОЯ НОВА ІДЕЯ!») і кулькова ручка з написом «ЛА-РІВ’ЄР ШЕРАТОН».

Джуді хапає ручку і нерозбірливо пише в блокноті.

Немає Аббала немає Аббала-дун немає Вежі немає руйначів немає Багряного Короля, тільки сни, це просто мої сни.

Цього досить, але ручка теж веде куди хоче, і перш ніж вона може відірвати її від блокнота, вона пише ще один рядок:

Чорний Дім — це вхід у Аббала, у пекло, світи і душі Шеол Маншан.

Досить! О Боже милосердний, досить! І найгірше: А що як це все почне мати сенс?

Вона кидає ручку назад на стіл, та котиться до штативу лампи й тихо лежить. Тоді вона вириває сторінку з блокнота, жмакає її та запихає в рот. Несамовито жує, не розкушуючи, але розмочуючи і розминаючи, а тоді ковтає. Ще один жахливий момент, коли папір прилипає їй до горла, але потім проходить униз. Слова і світи зникають, і Джуді, виснажена, знову падає на подушку. Її обличчя бліде і спітніле, величезні очі наповнені сльозами, але рухливі тіні на стелі більше не здаються їй схожими на обличчя — обличчя дітей, що йдуть, пацюків у своїх схованках, лисів у своїх норах, око Короля, Аббала-Аббала-дун! Тепер вони знову просто тіні дерев. Вона — Джуді Делоїс Маршалл, дружина Фреда, мати Тая. Це Лібертивіль, це Френч Лендінґ, це Округ Френч, це Вісконсин, це Америка, це Північна Півкуля, це світ, і немає ніяких інших світів, крім цього. І нехай так і буде.

Її очі заплющуються. Коли вона нарешті засинає, ми покидаємо цю кімнату і рухаємося до дверей, але перш ніж ми туди дістанемось, Джуді Маршалл знову щось говорить — говорить водночас за гранню