Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

автори листа, — слід розуміти, що вітчизняні підприємці володіють необхідними ресурсами і волею для впливу і на надто безпринципних, і на надто безкомпромісних політиків»[57].

Розграбування країни призвело до економічного колапсу. У період з 1992 по 1998 рр. ВВП Росії зменшився вдвічі (американська економіка в часи Великої депресії скоротилася на 30,5%). Занепад промислового виробництва був ще більшим, за той самий період він скоротився на 56%, тобто більше, ніж за німецької окупації під час Другої світової війни[58]. Росія стала класичною країною «третього світу», яка продає сировину й імпортує споживчі товари. Люди місяцями й навіть роками не отримували зароблених грошей. Мільйонам доводилося проводити вихідні за містом, самотужки вирощуючи собі харчі, аби вижити.

Економічна катастрофа супроводжувалася демографічною. З 1990 по 1994 рік очікувана тривалість життя чоловіків знизилася більш ніж на шість років[59]. У 1998 році вона становила 57 років — найнижчий показник серед індустріальних країн[60]. Майже вертикальне зростання показників смертності було практично безпрецедентним для країни, яка не перебувала в стані війни, цифри були такими вражаючими, що спочатку західні демографи цьому не повірили. Упродовж 90-х років російське населення скорочувалося на 750 тисяч осіб на рік[61].

Уряд, дуже мало отримавши від приватизації, регулярно витрачав більше, ніж мав. Прагнучи скоротити дефіцит, він почав випускати державні короткострокові облігації (ГКО). Вони були номіновані в рублях і зазвичай мали термін від трьох до шести місяців. Ринок ГКО зріс від 3 мільярдів доларів наприкінці 1994 року до 42,7 мільярда доларів у 1996-му та 64,7 мільярда в 1997-му[62]. Але у той час як фінансове становище держави погіршувалося, відсоткова ставка зростала, сягаючи подекуди 160%. У середині 1998 року уряд витрачав 1 мільярд доларів щотижня лише на те, щоб виконати свої зобов’язання[63]. Жахлива фінансова криза змусила уряд 17 серпня знецінити валюту, припинивши виплати по білетах державної скрабниці на суму 40 мільярдів доларів і зупинивши сплату торговельної заборгованості. Ціни різко зросли, й новонароджений середній клас було знищено.

Криза 1998 року стала шоком для російського суспільства. Люди поверталися з літніх відпусток і бачили, що банкомати зачинені. Щогодини пункти обміну валют вивішували новий курс рубля до долара. Люди почали скуповувати усе можливе, включно з сіллю, цукром, сірниками та борошном. Багато дрібних підприємств зазнали краху, країна пережила сплеск замовних убивств позичальників, які не змогли повернути своїх боргів. Рівень життя впав приблизно на 40%. Якщо раніше багато хто сподівався, що економіка запрацює краще, то тепер її колапс здавався незворотним. Рейтинг Єльцина наближався до нуля, а кількість незадоволених ним сягала 80%[64]. Це, своєю чергою, спричинило надзвичайну тривогу як серед олігархів, так і інших людей, які зробили свої статки в 1990-х роках, і призвело до тієї кризи з наступництвом у владі, яка завершилася підривами житлових будинків у Росії 1999 року.

Третім процесом, внаслідок якого виникла російська олігархія, була криміналізація. Як і у випадку приватизації, новітня доба криміналізації в Росії почалася в період «перестройки». Реформи часів Горбачова почалися з легалізації «кооперативів», які стали єдиним різновидом приватного бізнесу в Радянському Союзі. Кооперативи швидко ставали успішними, але через те, що міліція захищала лише державні підприємства, а наймати приватну охорону заборонялося законом, по всій країні виникли банди, які займалися вимаганням грошей у кооперативів.

Ці банди залучали важкоатлетів і боксерів зі спортивних клубів, аби ті виконували функцію рекетирів, і ділили між собою територію. Кожен, хто займався бізнесом на «їхній» території, мав платити данину (дань). Банди захищали своїх клієнтів від інших банд — ставали їхнім «дахом» (крышей). У 1992 році майже кожен власник ятки чи крамниці та кожен ринковий торговець платили бандитам. Крім захисту (головним чином від самих себе), ці банди надавали й інші послуги. Якщо виникала суперечка, бізнесмени часто вирішували питання за допомогою відповідного «даху» на зустрічі (стрелке). Зазвичай це була спроба розв’язати суперечку мирним шляхом. Але загроза силового варіанта існувала завжди, тож члени банд приходили на «стрілку», як правило, добре озброєними.

Більшість банд організовувалися за етнічною чи регіональною ознакою. Найповажніші з них відзначалися надзвичайно складною структурою. Вони мали власні аналітичні підрозділи, укомплектовані ветеранами КДБ чи міліції, які відповідали за планування вбивств і організацію прослуховування телефонних розмов, включно з розмовами самих членів банди. Вони забезпечувалися найновішою зброєю та амуніцією від збройних сил. Вони наймали фахівців із маркетингу, які допомагали їм визначати мішені для здирництва, а також адвокатів і бухгалтерів для розв’язання суперечок між підприємствами, котрі перебували під їхнім «захистом».

Спочатку найпривабливішими мішенями для рекетирів, окрім автозаправок і казино, були ринки, де торгівля велася за готівку. На багатьох ринках товарообіг приносив незареєстрованих прибутків на мільярди доларів. За різними оцінками, фінансові потоки одного з московських ринків — Черкизовського — сягали 8 мільярдів доларів на рік[65].

Проте як джерело збагачення навіть найбільші ринки не можна було порівняти з державним бюджетом. Коли злочинні угруповання побачили, як «ділові люди» використовують свої зв’язки для накопичення величезних нетрудових статків, вони почали застосовувати терор для захоплення нових підприємств. На початку 90-х сотні банкірів, бізнесменів і урядовців стали жертвами замовних убивств. Лише в 1993 році в Росії було вбито 35 банкірів[66]. Цей кримінальний терор тривав недовго. Незабаром гангстери, бізнесмени та корумповані посадовці почали працювати разом. Гангстерам були потрібні бізнесмени, бо їм треба було кудись інвестувати свої капітали, а досвіду керування великими підприємствами вони не мали. Бізнесменам гангстери були потрібні для забезпечення виконання контрактів і стягнення боргів (на початку 1990-х багато підприємців-початківців позичали гроші для створення бізнесу, а потім забували їх повертати). І тим і іншим були потрібні шахраюваті посадовці, які видавали б їм ліцензії і дозволи на неконкурентній основі й прикривали б їх від закону.

Спочатку поведінка злочинців була, як правило, брутальною та агресивною, але з часом вона змінювалася. Багато хто з бандитів, прагнучи виглядати як «бізнесмени», почали вдягати костюми від провідних європейських модельєрів, ставали постійними клієнтами найкращих московських перукарів. Їхня справжня сутність виявлялася лише в слабкості до золотих ланцюгів і схильності втрачати витримку та вдаватися до погроз, стикаючись із опором.

Заради власної безпеки російські бізнесмени спеціально з’ясовували, які компанії пов’язані з бандитами або слугують прикриттям для організованої злочинності. Для іноземців, що займалися бізнесом у Росії, ситуація була складнішою. Нерідко виявлялося, що їхні ділові стосунки з урядом або якоюсь великою компанією обертаються прямим контактом зі злочинцями, які вимагають грошей за захист або за дозвіл на