Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

створювати враження, що ці ваучери насправді не мають реальної вартості. Коли я спостерігав ці сцени в 1993 і 1994 роках, мені теж здавалося, що ваучери мало чого варті. Але за цими волоцюгами стояли корумпований бізнес й організовані злочинні угруповання, й саме завдяки їм в Росії легально виникла перша приватна власність — і перші статки.

Коли проходили аукціони акцій промислових підприємств, члени цих угруповань приходили на них із пачками ваучерів. На одному з перших великих інвестиційних аукціонів у 1993 році 4,88-відсоткову частку власності Саянського алюмінієвого заводу отримала фірма «Алюмінпродукт». Нею керував Олег Дерипаска, який згодом став одним із найбагатших людей Росії. Як розповідають, ще студентом МГУ Дерипаска стояв біля прохідної цього хакаського заводу, пропонуючи робітникам продати йому ваучери. За два роки він став директором цього заводу[46]. Інший олігарх, Каха Бендукідзе, через свою компанію «Біопроцес» узяв участь в аукціоні з продажу гігантського машинобудівного заводу «Уралмаш» в Єкатеринбурзі. За десять хвилин до завершення аукціону він пред’явив 130 тисяч ваучерів і отримав 18% акцій[47]. За деяким оцінками, третина промислової бази країни перейшла до рук кількох людей, які зметикували, як грати у ваучерну приватизацію, за 1,2 мільярда доларів[48]. Щодо решти населення, то в більшості випадків їхні інвестиції не принесли їм нічого.

Дехто взагалі не скористався своїми ваучерами. Григорій Явлінський, лідер опозиційної партії «Яблуко», пізніше згадував: «Мій ваучер вдома. Я зберігаю його, щоб колись показати своїм онукам, як можна здійснити приватизацію в економічно неефективний і політично безграмотний спосіб»[49].

Наприкінці 1994 року ваучерну приватизацію змінила приватизація за гроші. Тепер уже існувала група людей, які могли взяти в ній участь. Унаслідок ваучерної приватизації в Росії з’явилося принаймні п’ять олігархів: Михайло Фрідман, голова «Альфа-груп», Олег Дерипаска, Володимир Богданов, голова «Сургутнафтогазу», Каха Бендукідзе та Володимир Потанін зі своєю фірмою «Мікродін», яка активно працювала на приватизаційному ринку[50]. Дехто стали мільярдерами, привласнивши державні ресурси за допомогою корупційних зв’язків: Михайло Ходорковський (операції з валютою), Борис Березовський (продаж авто), Володимир Гусинський (нерухомість), Олександр Смоленський (банківська справа).

Багато хто з цих нуворишів створював банки, які почали отримувати «повноваження» на ведення державних рахунків. Офіційна ставка (винагороди) за державними грошима була невисокою, але тут важило те, що уповноважені банки, нехтуючи інструкціями, до виконання яких все одно ніхто не примушував, ставилися до бюджетних коштів як до вільного капіталу, що підлягає інвестуванню. Вони місяцями зволікали з платежами, часто використовуючи гроші для короткотермінових міжбанківських кредитів, які надавалися аж під 400%. Тим часом невиплата зарплатні стала реальністю життя мільйонів росіян.

Саме цій новій групі мільйонерів і мільярдерів на другому етапі приватизації вдалося скупити шахти й заводи Росії майже задарма. Під час грошової приватизації підприємства офіційно продавалися на аукціонах, але ці аукціони нерідко відбувалися лише на папері. Коли їх справді проводили, посадовці з Комітету державного майна нерідко обмежували число учасників або надавали інформацію про пропозиції конкурентів заздалегідь визначеному переможцю. Справжні конкурентні торги відбувалися дуже рідко, і якщо наполегливий конкурент пропонував кращу ціну, ніж якась впливова група, переможець цілком міг поплатитися за свою впертість життям.

Ціни, за які було продано підприємства, приголомшили російське суспільство: 324 заводи продали в середньому менш ніж за 4 мільйони доларів кожний: «Уралмаш» — за 3,73 мільйона, Челябінський металургійний комбінат — за 3,73 мільйона[51], а Мурманський траловий флот, який нараховував сотні суден, — усього за 2,5 мільйона доларів[52]. 9 вересня 1994 року в бюлетені «Independent Strategy» було написано: «Більша частина основних виробничих ресурсів Росії продається приблизно за 5 мільярдів доларів. Навіть якщо зважити на те, що в Росії вартість основних засобів виробництва дорівнює її ВВП (на Заході вона принаймні в 2,6 раза вище)... тобто 300–400 мільярдів доларів, то сума, отримана від приватизації, є мінімальною. Тому агенція рекомендує англійським інвесторам не згаяти свого шансу й взяти участь у придбанні російських підприємств»[53].

Наприкінці 1994 року під тиском з боку Світового банку щодо зниження інфляції російський уряд припинив друкувати гроші. Аби виконати свої зобов’язання, він започаткував програму «кредити в обмін на акції», яка уможливила створення в Росії компаній, які за масштабами можна було порівнювати з найбільшими американськими корпораціями.

За цією програмою уряд отримував позики під заставу акцій найпривабливіших неприватизованих підприємств. Теоретично ця програма мала сприяти конкуренції. На практиці ж акції переходили банкам із найкращими «неформальними» зв’язками в уряді. Найпотужніші банки організовували аукціони, в яких самі брали участь і неминуче здобували перемогу. Банк-кредитор мав право експлуатувати заставлене підприємство, і якщо уряд не повертав кредитів (а так було завжди через дефіцит державних доходів), воно ставало власністю банку.

Аукціони «кредити в обмін на акції» нагадували певну гру. Щойно аукціон розпочинався, якась досі невідома фірма пропонувала ціну, що майже не відрізнялася від стартової ціни, встановленої банком, який проводив аукціон. Це начебто засвідчувало «конкурентність» торгів. Потім банк-організатор, відхиляючи під різними приводами інші пропозиції, пропонував ціну, трохи вищу за пропозицію «конкурента», й таким чином вигідно купував підприємство.

«Норильський нікель» — величезний металургійний комбінат — був виставлений на торги за стартовою ціною в 170 мільйонів доларів. Допущений до аукціону «Онексімбанк» переміг, запропонувавши 170,1 мільйона доларів[54]. У такий спосіб «Онексімбанк» придбав 38% акцій підприємства, яке виробляло 90% російського нікелю, 90% кобальту та 100% платини. Упродовж трьох тижнів держава віддала в приватні руки підприємства, що формували п’яту частину федерального бюджету. Окрім «Норильського нікелю», це були деякі з провідних нафтових компаній країни: «Лукойл», «Сіндако», «Сургутнафтогаз», «Юкос» та інші[55].

Схема «кредити в обмін на акції» створила клас суперзаможних олігархів, дозволивши їм придбати державне майно майже за безцінь. Проте ця схема дуже мало допомогла вкрай потрібному збільшенню доходів держави. У 1995 році, наприклад, заставні аукціони, де було продано понад 20 найприбутковіших підприємств Росії, що становили гордість радянської економіки, принесли доходів на загальну суму всього в 691,4 мільйона доларів, або 400 мільярдів рублів — тобто лише частку їхньої справжньої вартості[56].

На квітень 1996 року олігархія була вже загальновизнаним інститутом у Росії, і хоча майже всім своїм багатством вони завдячували крадіжкам, але подавали себе як капіталістів-підприємців із незаперечним правом на владу. У листі, підписаному 13 олігархами й опублікованому в провідних російських газетах, містилася завуальована погроза, що здавалася спрямованою проти комуністів, які за результатами опитувань населення здобували дедалі більшу підтримку. «Тим, хто зазіхає на російську державу, ставлячи на ідеологічний реваншизм, на суспільну конфронтацію, — писали