Вахтанг Кебуладзе - Чарунки долі

найважливіший. Та саме його необов’язковість збуджує мою прихильність до нього. Адже часто-густо найбільше любиш щось зайве. Проте і для мене він уже поступово зникає, адже я торую нові власні маршрути. А юнаки та юнки, які нині вештаються вулицями міста разом зі мною, накреслять нову віртуальну карту, на якій будуть важливі інші місця. Однак і вони житимуть не так у геометричному просторі вулиць і будинків, яку чудернацькій топографії, яку творитимуть їхні бажання, страхи, фантазії та сподівання.

Модний вік

Про людський вік можна дізнатися за кількістю зморшок на обличчі. Вік дерева можна встановити за кількістю кіл на зрізі стовбура. Але для цього дерево слід зрубати, позбавивши його життя. Чи не так і з людиною? Доки вона жива, вона тікає від точних оцінок того, хто вона й наскільки вона молода чи стара. Доки людина жива, вона здатна дурити час. Життя, зрештою, і є постійним, та все-таки тимчасовим обдурюванням часу, сталою грою на випередження. Втім, переможця в цій грі наперед визначено. Коли людське життя завершено, час остаточно бере гору і ставить чіткі оцінки, адже точно можна встановити лише вік небіжчика. Головний герой роману Оскара Вайлда «Портрет Доріана Грея» все життя у магічний спосіб залишався молодим завдяки старінню власного портрета. Та коли він спробував знищити власне зображення, то загинув сам, перетворившись на огидного стариганя, а портретові повернулась уся чарівність молодості.

Чи після смерті також можна уникнути влади часу, його невблаганної визначеності? Але як? Вносячи і в життя сталу невизначеність? Чи не є новітня життєва стратегія downshifting, окрім решти, ще й одним зі способів утечі від чіткого визначення свого життя відповідно до певних соціальних ролей? Що криється за цим небажанням визначити себе в рамках усталеної соціальної системи? Чи не острах старіння і смерті? Не визначаючи себе чітко у цих рамках, не прагнучи соціального та фінансового успіху, тобто не роблячи кар’єру, людина заразом не визначає і власного віку. Адже робити кар’єру — це писати CV.

Часом буває, що й після смерті вік людини залишається невизначеним. Іноді це зумовлено красивими легендами. Скажімо, досі достеменно невідомо, коли народилася мексиканка Консуело Веласкес Торес — авторка найпопулярнішої пісні XX сторіччя «Besame mucho» («Цілуй мене міцно» в українському перекладі) — у 1916 чи в 1926 році. Може, справа в тому, що достеменно відома саме дата створення цієї пісні — 1940 рік. Сама ж Консуело розповідала, що написала її під впливом сюїти іспанського композитора Енрике Ґранадоса «Ґоєскі», коли вона ще ні з ким не цілувалася. Історія про неціловану чотирнадцятирічну дівчинку, яка створила головний еротичний гіт сторіччя, звучить дуже романтично. Але романтичний ефект, м’яко кажучи, трохи марніє, якщо Консуело написала цю пісню у 24 роки.

Жінки, як знаємо, часто схильні приховувати власний вік, прагнучи здаватися молодшими. Той-таки Оскар Вайлд геніально жартує із цього приводу в п’єсі «Як важливо бути серйозним», вкладаючи в уста однієї з героїнь іронічну заувагу щодо віку великосвітських дам: «Тридцять п’ять — це дуже привабливий вік. У лондонському суспільстві є багато жінок найшляхетнішого походження, які за власним бажанням багато років поспіль залишаються тридцятип’ятирічними. Леді Дамблтон, наприклад. Наскільки мені відомо, їй усе ще тридцять п’ять саме відтоді, як їй сповнилося сорок, а це було вже багато років тому»[14]. Однак у сучасній культурі молодяться не лише жінки. Головне захоплення сучасної людини — це захоплення молодістю. Якщо не бути, то принаймні здаватися молодим — ось слоґан сьогодення. Головне виробництво сучасності — це не виробництво зброї чи високих технологій, а виробництво молодості або ілюзії молодості. Пластична хірургія, косметологія, дієтологія, shaping і Photoshop є галузями цього виробництва.

Але так було не завжди. Існували епохи й культури, в яких модною була не молодість, а інший вік. Молодість може бути немодною. Молодості можна соромитися. У японському фільмі «Легенда про Нараяму» одна з героїнь, жінка похилого віку, вибиває собі зуби, оскільки у старої не можуть бути добрі зуби. Виглядати молодо в старості непристойно, а в деяких культурах навіть небезпечно — можуть сприйняти за відьму і стратити. У Давній Греції, як відомо, моментом найвищого розквіту всіх духовних і фізичних сил людини вважали вік сорока років. У давніх греків навіть був спеціальний термін, який позначав цей вік — акме, що можна перекласти як вищий ступінь, верхівка, розквіт тощо.

Акме — це вік зрілості. У цьому віці людина має сягнути найвищого рівня реалізації своїх здібностей. Якщо вона спромоглася зробити це, її життя минуло не марно, якщо ні, то не було чого жити. Але чи не призводить це до вікового расизму? Чи не змушують нас ось так оцінювати все розмаїття наших переживань лише з огляду на короткий період зрілості? Чи не має кожен етап нашого життя від народження до вмирання власну цінність? Може, усвідомлення цього й означає справжню зрілість. Не вік визначає людину, а людина власний вік своїм ставленням до життя, смерті і безсмертя. Той, хто приймає життя в усіх його проявах таким, яким воно є, сповнений життя у будь-якому віці. Така людина самодостатня і в юнацтві, і в старості.

Утім, триб життя будь-якої людини завжди зумовлено тією культурою, в якій вона живе. Можна припустити, що модність того чи того людського віку в певній культурі зумовлено історичним віком самої культури. Для культур, що лише зароджуються, типовим є культ давнини, для культур, які старіють і занепадають, — культ молодості. В історії є багато прикладів цього. Нова культура Відродження шукає обґрунтування в Античності. Для багатьох культур, які зберігаються сторіччями, характерний культ дитинства. В одній і тій же культурі елементи вмирання можуть співіснувати з моментами незрілості. Це пов’язано з тим, що різні аспекти однієї культури можуть мати різний вік. Вишукане й витончене мистецтво на межі декадансу може співіснувати з нерозвиненою політичною та правовою культурою, розвинута індустрія і високі технології — з варварськи примітивними уявленнями про моральність, фізична досконалість більшості членів суспільства — з їхньою духовною інфантильністю. Лише справді зрілі культури досягають справжньої гармонії і тому здатні сприймати себе такими, якими вони є. Тільки вони без остраху вдивляються у власне відображення в магічному дзеркалі історії, не запитуючи, чи вони найкращі у світі. Поклоніння старості, як і бунтарське небажання визнати її неминучість, є проявами незрілості. Лише людина, здатна з гідністю прийняти свій біологічний вік, і культура, здатна прийняти свій історичний вік, справді здійснилися.

Мандрівки крізь час

Перше, що спадає на думку, коли замислюєшся про