Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

якого цього року осінь позичила в літа. А я ловлю себе на думці, що жду — на край лоджії ось-ось сяде пташка. Де ти, пташко? Десь же вона є…

Біле на білому

Є мистецтво, яким не лише захоплюєшся, але й перед яким розгублюєшся, коли доторкаєшся до нього, і ще більше бентежишся, коли пробуєш про нього розповісти. Для мене такою є вишивка білим по білому — давній, рідкісний і доволі загадковий різновид вишивання. Першим, що подумав, коли побачив таку вишивку сестер Світлани (на жаль, уже покійної) й Галини Махонюк, волинянок із села Овадне Володимир-Волинського району: як це можливо? Як можливо, щоб таке вишивання (білими нитками на білому полотні) було й видно й щоб воно справляло таке неймовірне враження. Зрозуміло, коли червоний, червоний і чорний, інші кольори на білому тлі, але білий на білому… Слідом за тією думкою: «Як це можливо?» — прийшла інша: «Хто перший до цього додумався?» і визначення — ніжна досконалість. Потім — зворушлива досконалість. Ці слова були бентежною правдою, але нічого не пояснювали…

Орнаменти у вишивках білим по білому були ніби й схожі на інші рушники, вишиті сестрами, і в той же час надзвичайно оригінальні. Неповторні. А може, таке враження створює спосіб вишивання? Ось ніби лінії, відтворені нитками, протягнуті голкою, шукають одна одну, шукають інші лінії. Мовби навпомацки, наосліп, наче щось тільки тобі потрібне, шукаєш серед білого-білого снігу чи серед білих пелюсток квітки інші пелюстки, особливі. Відома мисткиня пояснювала мені й іншим, як це робиться, як створюється така вишивка. Але це було так, наче спробувати пояснити природу дива. Отак, отам народжується те, що пояснити неможливо.

Ще одна особливість сприйняття цього вишивання, цих рушників. Є якась певна, потрібна точка, щоб сповна відчути їхню красу. Відходиш трохи далі — і біле з білим зливається. Наближаєшся, стаєш надто близько — і нитки так проступають перед тобою, що губиться відчуття краси. Тепер можна спробувати щось пояснити навіть непосвяченому, такому дилетантові, як я. Точка споглядання наче стає фокусом чогось більшого й досконалішого, ніж око. Може, то душа душі торкається? Так часом дивишся на пташку серед гілля й листочків, боячись її сполохати. А тут є і пташки, і квіти, що раптом проступають з уяви… Стають, хоч на мить, орнаментом, який створив ти…

З вишивкою білим по білому, враженням від неї можна порівняти хіба інші речі, теж непоясненні. Мої улюблені квіти — ромашки й волошки. Жартую навіть, щоб тільки їх приносили колись на могилу. Прості, непорівнянні з квітами пишнішими, виразнішими, тими ж трояндами… Для мене ніжно-зворушливі. У мене, коли бачу їх, виникає враження, що вони наближаються. Побачили мене і теж наближаються. До мене.

Неможливо побачити окрему сніжинку на полі чи галявині, хіба що коли дуже пильно придивишся. Але це можна зробити. І це теж свого роду вишивка білим по білому.

А яка досконала природна вишиванка чорним по білому! Я дуже люблю хайку (чи хокку) — японські трирядні вірші, якими можна сказати так багато, що це відчутно навіть у перекладі. Якось я прочитав хайку знаменитого Мацуо Басьо:

День зимовий. Сніг.

Ворон, осоружний всім,

Миловидом став.

Сніг допоміг відчути красу непомітного, звичного ворона. Він його відтінив, виділив, зробив помітним і… неповторним. А вірш допоміг відчути, зрозуміти, що все в цьому світі може бути особливим.

Краса першого білого снігу.

І самотньої чорної пташки посеред нього.

Дивний великий японець.

Якось, згадавши взимку цей хайку, я став «мисливцем» на ворона. Ворона серед білого снігу. І коли побачив такого, стояв кілька хвилин, милуючись і снігом, і вороном. І подумав, що особлива, ще більша, втіха, мабуть, була б, коли б побачив білого ворона на білому снігу. Але це, певно, нездійсненно. Надто мало таких воронів. От якби хто спробував уявити, намалювати… Чи, може, хтось і здійснив це, тільки я ще не бачив…

Небо теж буває наче вишите зорями. Чи зорями, вишитими Творцем, що, здається, питає: а добре я зробив? Часом Місяць можна помітити й на денному небі, лише трохи пригаслому, а от зорі — ні. Надто маленькі? Але, за народним повір’ям, їх дано помітити на дні глибокої криниці людям з особливим зором. Чи тим, хто прагне здійснити якесь своє заповітне бажання. Треба тільки прийти і щоб це бажання було великим, а душа чистою.

Читав про дику звичку певної категорії кримінальників. Чекаючи на нового мешканця камери, вони вистеляють під порогом білого чистого рушника. Буває, і з вишивкою. Що зробить звичайна людина, коли його побачить? Звісно, переступить, постарається не стати. А треба якраз стати, ще й витерти ноги. Тоді ти свій. А інакше чекає остракізм і знущання. Ось такий перевернутий світ. Світ навиворіт, більш дикий, ніж у відомій передачі мандрівника Дмитра Комарова на каналі «1+1».

Як треба спотворити уяву про світ і речі у ньому, щоб до такого додуматися! Якою брудною мати душу або й узагалі її не мати. Але, зрештою, у мільйонів нема відчуття красивого, є тільки потреба корисного. Є тільки потреба вхопити, присвоїти, покористуватися, з’їсти. Як могли сестри з драматичною долею, позбавлені можливості ходити, створювати такі ніжні шедеври, а здорові абсолютно люди, які ще й хизуються цим здоров’ям, спотворювати, нищити красу, нищити собі подібних, яких називають братами по розуму? Запитання без відповіді.

І все ж, якщо є така краса, є непоясненне, то є й проблиск променя у темряві того мороку, якого ще повно довкола.

А світ живе собі, в ньому мільйони байдужі до витонченої краси. Глухі до неї й зрячі сліпі. Але чи треба дорікати за це? Чи треба співчувати?

На відкриття виставок — і картин, і творів народних майстрів — приходять невеличкі групи. Пригадую, як у моєму селі сміялися з тих, хто рвав і дарував польові квіти, зате їхали до міста купувати паперові, прикрашали ними оселі. Пізніше я прочитав про подібне у Віктора Астаф’єва, гарного і правдивого російського письменника, і здивувався. Де українське Полісся, а де Сибір. А розуміння краси в людей однакове.

На ромашці хоч ворожили — любить чи не любить, потім і складали і пісні про неї. Волошку взагалі трактували в агрономічних книжках і біології як бур’ян. Довелося Максиму Рильському писати поезію на захист нещасної квітки. Зображати ромашку і волошку на вишиванках вважається банальністю, несмаком. Хоча багатьом і подобається.

Світ на вишивці білим по білому наче розчиняється у світлі. Проступає щось таке в тобі самому, чого досі не знав. Але це моє відчуття. Моє. І я ніби доторкаюся вперше й, може, вже не доторкнуся саме так — очима, серцем — до цієї вишивки. До рушника, на якому нічого більше нема, окрім білого кольору. Криміналісти-дактилоскопісти сказали б, що на цих рушниках лишилися відбитки