Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

ти мені рота затикаєш? Що хочу, те й кажу, з ким хочу, з тим і спілкуюся!» Знаєш, є така порода «жінка з хуєм», так ото вона така. А на хєра мені «жінка з хуєм»? У мене свій є. І весь час намагається тим «хуєм» зі мною помірятися. Усюди я не правий і все роблю не так… І тут дебіл, і тут козел. Не жінка, а кінь із залізними яйцями. Останнім часом взагалі нестерпною стала: вважає, що з’їхав з глузду з усією цією революційною діяльністю. Спинний мозок вигризає…

– Невже не розуміє?

– Та яке там «розуміє»? Вона розуміє тільки те, за що гроші платять. Каже, що я дебіл, піарюся на крові, здохну під парканом, й узагалі через мене розпочнеться Третя світова війна.

– Я тільки не можу зрозуміти, скільки у вас точно дітей?

– Троє спільних: Андрійко, Орися та Іванчик. Та ще по двоє дітей від попередніх шлюбів. У мене Софійка та Іванка, а у неї Стася і Саша – вони разом із нами живуть. От і виходить, на двох – сім, у кожного по п’ять, а спільних троє…

– Це пиздець!

– Про те й кажу. Оце вже десять місяців минуло, як вигнала з дому. За дітьми скучив нестерпно.

– То, може, помиритися?

– Як? Вона ультиматум ставить: або Орест Лютий, або родина.

– Зовсім подуріли баби!

Ми з друзями сидимо у підпільному пабі «Бактерія» на Подолі й поволі цмулимо світле «бердичівське», інколи запиваючи його радикально ірландським «Джеймсоном». Довкола буяє фашизм. Молоді дизайнери обговорюють за барною стійкою результати матчу «Манчестер» – «Челсі», філологи з «Могилянки» сперечаються з приводу заяви Андруховича, що Донбас і Крим – це невиліковно проросійські землі, які гальмують розвиток модерної України. Фанати київського «Динамо» грають у настільний футбол два на два.

У пабі ще купа цікавого модного люду, як зазвичай і буває суботнього вечора. Якісь пихаті дизайнери, спраглі до богемного спілкування мультимільйонери, справжні фашизоїди з Білорусі, – всі у сваргах, зігах та свастонах (і куди Лукашенко дивиться?), милі слов’янські дівчата в намистечках та оберегах, якісь розгульні англосаксонські тітки з товстими сраками та розпущеним рудим кучерявим волоссям (чим довше п’єш, тим привабливішими здаються), художник Ройтбурд – приставлений до України світовим сіонізмом, аби не допустити антисемітських проявів (хоча з огляду на фейсбук-пости – праворадикал та жидобандерівець ще той, але ми його страшенно любимо за блискучий гумор і найвищий рівень єврейської скорботи, що, мовляв, усе пиздець, «припливли» з будь-якого приводу), а ще режисер та кінопродюсер Даня Ковжун, поет Артем Полежака, Дмитро Жила (натхненник і співвласник закладу), наш львівський побратим веселий Ванца, Олексій Шемотюк – архітектор, Гєна Тітов – скульптор та багато інших. Гарна фашистська компанія.

Ми сидимо з художниками за правим кутовим столиком. Я, Сем, Бурмиленко і Манекен – кістяк націонал-анархічного мистецького угруповання Союз Вольних Художників «Воля або смерть». На порядку денному презентація великого арт-буку «Жлобологія» на Львівському Форумі видавців та заключної виставки проекту «Жлоб-Арт» у «Мистецькому Арсеналі» в листопаді 2013 року. Арт-бук лежить перед нами. Понад триста сторінок тонкого гумору та нищівної сатири, а ще радикальних висловлювань та конфронтаційних суджень, суперечливих фактів, відвертих провокацій, геніальних ілюстрацій та парадоксальних доктрин. Розкішне видання.

Всі робочі питання обговорено, і бесіда продовжується у вільному руслі.

– Зараз питання «ліві-праві» неактуальне, – бушує Манекен, який нещодавно повернувся із закордонної подорожі і п’є виключно горілку. – Ну які, на хуй, «ліві» типу Р. Е. П., усі ці Кадани, Кадирови, SOSка й уся ця пінчуківська хуйня, які вони ліві? Ліві в

Греції мочать урядовий квартал чи в Неаполі захоплюють будинки і роблять з них галереї, доки туди не прийде поліція! А ці сидять на соросівських чи пінчуківських грантах і грають у лівизну. Це скоріше ми «ліві», бо ми реально працюємо із соціальним контекстом, за який можна по пиці отримати. І взагалі, я вважаю, що від цього шаблону «праві-ліві» треба відходити. Є реально протестне мистецтво, низове, люте – жодними інституціями не фінансоване, а отже вільне від будь-якого впливу, а є мистецтво пригодоване, фейкове – такий собі радянський «госзаказ» – тільки у різних буржуазних ЛГБТ-формах і формочках.

– Та підараси вони конкретні! – рубонув рукою Сем. – Пішли, покуримо…

Ми виходимо на ґанок, хоча в «Бактерії» можна курити і за столами.

Над Києвом пливе тихий ліловий вечір. 31 серпня 2013 року. Останній день літа. Рівно 12 років від того дня, коли ми з дружиною стали близькі. Це сталося в поїзді «Севастополь – Київ».

– Скрути мені цигарку, Іване, – прошу я Сема.

Поки він це робить, я сідаю на східці. Прокляті спомини не дають спокійно жити, особливо коли вип’ю.

Ми познайомились у 1989-му, коли я повернувся з армії. Вперше побачив її того ж 31 серпня на сцені театрального інституту, де проходила церемонія посвяти у студенти. Ця дата взагалі якась міфічна для наших стосунків. Виходить, що сьогодні 24 (!!!) роки, як я її знаю! Офігєть!

Вона стояла у рожевій сукні в чорний горошок у стилі «пін-ап» і була найвищою на курсі. Метр вісімдесят чотири. Мені завжди подобалися високі дебелі дівчата. Жодних комплексів щодо зросту з моїм метр вісімдесят я ніколи не відчував. Ще тоді ми з моїм другом Сашком Самаром звернули на неї увагу. Вона виділялася серед однокурсниць якоюсь гордовитою поставою і незалежною, трохи самовпевненою манерою поведінки. Була мов та степна кобилиця – демонстративно зухвала, показово розкута, зверхня і норовлива. Читала щось зі сцени, чи про «мавку лісову» чи про Зою Космодем’янську, я вже не пам’ятаю.

Нагода познайомитися особисто трапилася того ж тижня. Ввечері я зайшов до гуртожитку, і Саша Самар мені її представив: «Знайомся, Анжела Грищенко з Нової Каховки».

«Привіт», – сказав я, і ми зустрілися поглядами.

Як би це не банально звучало, то була любов з першого погляду. Любов, доля, рок, божественний задум, кармічний вузол – називайте, як хочете, знаю напевне: так починаються усі справжні любовні драми на землі.

За кілька днів запросив її на прогулянку. Ми ходили золотим осіннім Києвом. Я читав їй власні іронічні вірші, смішив, розважав, купував морозиво. Одного разу ми навіть цілувалися. Це було у скверику на Львівській площі. Там і досі стоїть та лавочка. На тій лавочці ми і розсталися. Адже я, падлюка, «закрутив роман на стороні». Їй про це донесли «подруги».

Оскільки Анжела була на курс молодша, ми навчалися у різних корпусах. Вони – на Ярославовому валу, а ми – на Хрещатику. На курсі ми підтримували абсолютно