Володимир Григорович Рутковський - Сторожова застава

там знову завмирав, прислухаючись до щонайменшого шурхоту. І двічі трохи не злітав на дерево — спочатку від їжака, що зашурхотів листям, а згодом від якоїсь сірої птахи, що випурхнула з-під його ніг.

Отак, від дерева до дерева, Вітько і дістався узлісся. Попереду уже почало світлішати у проміжку між гілляччям. Ще трохи — і перед його очима засиніла вузька смужечка Іржавиці. А там уже Портяна близько, а за нею й до Сули рукою дістати...

Зненацька одна за одною гойднулися гілки крайнього дерева на узліссі і по стовбуру ковзнув униз чоловік. Він був простоволосий і без кольчуги, проте на поясі у нього висів меч, а через плече — лук і сагайдак зі стрілами.

— А куди це ти, отроче, зібрався? — поцікавився чоловік. Здається, Вітько вже бачив його серед дружинників Іллі Муровця. — Е, та ти, часом, не Олешків бранець?

— Я... я купатися... — вичавив із себе Вітько.

— Ні, парубче, сюдою купатися не бігають, — посміхнувся воїн, хоча його насторожені очі пронизували хлопця наскрізь. — Коли хочеш знати, то сюдою або ходять на вивідку, або втікають до половця. То хто ж ти будеш насправді?

Від цих слів Вітькові наче снігу сипонули межи лопатками.

— Та я... ні... я ж не знав... — промимрив він.

— То тепера знатимеш. А зараз вертайся і хутенько біжи до тітки Миланки. Ну, чом стоїш?

Вітько перелякано озирнувся на ліс, з якого тільки-но вибрався.

— Та... там вовки, — прошепотів він. — І дикі кабани.

Воїн розреготався. Тоді тихенько присвиснув і з виярку вибрався інший воїн. Він теж, мабуть, почув останні Вітькові слова, бо усмішка розтягла йому рота майже до вух.

— Відвези цього богатиря до Римова, — звелів йому той, що зістрибнув з дерева. — І одразу ж назад. Одна нога тут, друга — там.

За кілька хвилин вершник з Вітьком були вже на узліссі, звідкіля виднілися римівські ворота. Вершник зсадив хлопця на землю і насмішкувато сказав:

— До тітки Миланки доїдеш на своїх двох.

Тітка Миланка не знаходила собі місця. У Росанки обличчя теж було заплакане.

— Братку, куди ж це ти щез? — напосілася вона на Вітька, щойно той увійшов у двір. — Хіба ж так можна?

Вітько відчув, як у нього спаленіли вуха.

— Я той... прогулятися трохи хотів. А на мене дикий кабан взяв та й накинувся. То я заліз на дерево і чекав, коли він піде.

— Чуєте, мамцю? — гукнула Росанка до матері, котра сиділа на лавиці і трималася за серце. — Його кабан злякав, а вам уже й зле стало.

Тітка Миланка лише рукою махнула. У неї не було сили навіть порадіти Вітьковому поверненню.

— А ми з Оленкою тебе, Мирку, стільки шукали, — продовжувала Росанка. — Всі ноги позбивали.

— З якою Оленкою?

— А з тою, що ганяє до череди корову Маньку. Вона Лидькова сестричка. Знаєш такого?

Вітько пригадав хлопця, що зустрів їх з Олешком, коли вони поверталися від Змієвої нори.

— Трохи знаю, — відказав він.

— Ви... Мирко часто з ним грався... — зітхнула Росанка. — А про тебе вже питали.

— Хто?

— Та з Городища. Ти ж уже не хлопчик, — Росанка пригладила Вітькові чуба. — Ти вже військової справи мусиш навчатися.

Біля Гороодища

Поряд з брамою стояв вартовий. Проте він поводився зовсім не так, як вартові у всьому світі. Ті стоять непорушно, наче витесані з каменю чи проковтнули тичку. І, звісно, не зводять підозрілого погляду з кожного, хто проходить повз них.

А цей римівський вартовий на Вітька не звернув ніякої уваги. Він дивився убік від дороги. І, мабуть, бачив там щось неймовірно цікаве, бо аж долонями плескав об коліна.

— Агов, Олешку! — гукав вартовий. — Хапай ноги в руки, бо новий дружинник на п'яти тобі наступає!

Уподовж муру, важко відсапуючись, тупотіло десятків зо три підлітків. Наймолодші були Вітькового віку. Попереду біг Олешко Попович. Від нього ні на крок не відставав Лидько.

— Нумо-нумо, Лидьку! — під'юджував його вартовий. — Покажи Олешкові, чого варті римівські вояки!

Та все ж Олешко дістався до брами перший. Дихав рівно, спокійно, мовби й не біг навперегінки, а повертався з легкої прогулянки. Хіба що обличчя ледь-ледь спітніло. Не те, що в Лидька — у того просто ручаї з чола стікали.

А про інших підлітків, особливо молодших, годі було й казати. Вони хапали повітря, мов карасі, яких викинули на берег.

— О! — зраділо вигукнув Попович, коли його погляд зупинився на Вітькові. — Пропажа знайшлася!

Один за одним видиралися на дорогу мокрі як хлющі хлопці і завмирали, угледівши новачка.

— Це, Мирку, вважай, моя молодша дружина, — повів на них рукою Попович. — Дядько Ілько попрохав трохи їх поганяти... А оце, парубки, сам Мирко, син тітки Миланки. З нинішньої днини я беру його під свою руку. Тож дивіться мені! — Олешко показав хлопцям міцного кулака. — А тепер — ще одне коло! — звелів він.

Молодша дружина поспіхом витерла рясні ручаї з обличчя, хапнула в груди повітря і горохом покотилася в інший від дороги бік.

Якусь мить Вітько дивився хлопцям услід.

— А ти чого став як засватаний? — озвався до нього вартовий і легенько штовхнув межи плечі. — Ану, біжи доганяй!

Мов з рогатки, зірвався Вітько з місця. Ось зараз він покаже, як бігають хлопці у двадцять першому столітті!

Стометрівку Вітько подолав, як вихор. А далі його ноги по кісточки вгрузли в пісок. Ще за півкілометра стало непереливки — довелося стрибати з каменя на камінь. Навіть під підошвами сандалів відчувалися гострі краї. А хлопці ж бігли босі!

І все ж представник двадцять першого століття потроху виривався вперед. Ще мить — і він зрівняється з самим Поповичем. Проте Лидько, що біг на кілька кроків позаду, притримав Вітька.

— Пізнаєш мене, Мирку? — запитав він.

— П-пізнаю, — захекано відказав Вітько. — Ти нас з Олешком перший зустрів біля Портяної.

— Та я не про те, — відказав Лидько. Схоже, він був дещо розчарований. — Я про те, чи пам'ятаєш ти мене?

Лидько трохи скидався на Колька Горобчика. Але швидше був схожий на міцного і спритного Ігоря Мороза. Тільки ще ширший у плечах. І м'язи он які — так і