Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

тільки не всесильний, але й дещо недбалий щодо тих чар, за допомогою яких підпорядкував юнака своїй волі. Але ж всякі чари — це зв'язок душ. І душа Видри, пов'язана з душею Анеб, — або ж душа Анеб, що знайшла притулок у його душі і думках, — виявилася здатна ніби простежувати лінії породжених Геллуком чар і по цих лініях пробратися в душу самого чарівника.

А Геллук, не підозрюючи ні про що, все продовжував щось говорити, ніби зачарований власним красивим і мелодійним голосом.

— Ти повинен відшукати таємне черево Землі, в якому зріє місячне насіння. Чи знаєш ти, що Місяць — це батько Землі? Так! Так! І батько опанував власною дочкою, маючи на це повне право, древнє право! Так! І дав їй своє дорогоцінне насіння, запліднивши її, однак народити істинного царя вона не зможе. Надто вже вона брудна, боягузлива і хтива. Її так і тягне до всякої мерзоти. Ось вона і утримує дорогоцінне насіння у себе в утробі, ховає його, побоюючись, що народить того, хто буде керувати нею. Ось чому, щоб змусити її все-таки народити ЙОГО на світло, її потрібно спалити живцем.

Геллук замовк і деякий час не озивався, думаючи про щось своє, заповітне; лице його пашіло хвилюванням. А Видра, за допомогою Анеб читаючи його думки, споглядав страшні картини, що миготіли перед внутрішнім поглядом чарівника: величезні спекотні багаття, в яких замість дров горіли живі люди, грудки страждаючої плоті, у корчах рук і ніг, і вони стогнали, як часом стогне в полум'ї сире дерево…

— Так, — мрійливо мовив Геллук, — вона повинна бути спалена живцем! Тільки тоді трісне її черево і ВІН зможе вийти на свободу — в сяйві! О, як давно прийшла пора! Ми повинні звільнити нашого царя! Ми повинні відшукати найбільше родовище. Я знаю, воно тут, в тому немає сумнівів! Бо там так і сказано: «Черево Матері шукай поблизу Самора».

Геллук знову замовк. І раптом подивився прямо на Видру, який похолов від думки про те, що чарівник здогадався про його зв'язки з Анеб і про їхні спільні плани. Однак Геллук, навіть якщо він щось і запідозрив, нічим себе не видав, а просто ще деякий час уважно дивився на Видру своїм дивним, цікавим і одночасно майже незрячим поглядом, потім посміхнувся і вигукнув:

— Малюк Медрі! — немов тільки що виявив, що юнак сидить з ним поруч. Він ласкаво поплескав Видру по плечу і сказав: — Я знаю, що ти володієш даром відшукувати заховані предмети. Це великий дар, якщо його як слід розвинути, зрозуміло. Не бійся мене, синку. Я відразу зрозумів, чому ти привів моїх слуг лише до найменшого родовищу кіноварі. Ти граєш в свою гру, намагаєшся відстрочити неминуче. Але повторюю: тепер ти служиш мені, і тобі нема чого боятися; і абсолютно безглуздо, як ти, мабуть, і сам розумієш, що б там не було приховувати від мене. Хіба не правда? Якщо дитя поводиться мудро, любить свого батька і виявляє належну слухняність, то батько завжди винагороджує його по заслугах. — Геллук в своїй звичайній манері схилився зовсім близько до Видри і сказав ласкаво і довірливо: — Я не сумніваюся, синку: ти зможеш знайти ДУЖЕ ВЕЛИКЕ родовище кіноварі!

— Я знаю, де воно знаходиться, — сказала Анеб устами Видри.

Сам він говорити не міг, і голос його прозвучав хрипко і ледь чутно.

Далеко не всі люди коли-небудь наважувалися заговорити з Геллуком, перш ніж він сам не зажадає цього. Закляття, якими він змушував мовчати всіх, хто до нього наближався, послаблюючи їх волю і повністю підпорядковуючи собі, стали для нього настільки звичними, що він навіть не замислювався, застосовуючи їх. Він звик, щоб його слухали, але сам слухати зовсім не звик. До наївності впевнений в своїй могутності і одержимий своєю потаємною мрією, він більше ні про що думати не міг, а до чиїхось там думок йому просто не було діла. Він і Видру сприймав лише як певну частину своїх власних планів, як якесь продовження себе самого.

— Так, так, і ти його знайдеш! — неуважно пробурмотів він і посміхнувся.

Зате Видра тепер сприймав Геллука цілком чітко, фізично, — як якусь величезну ворожу силу, яка абсолютно підім'яла його під себе. І зараз йому здавалося, що заговоривши його устами, Анеб відняла у Геллука значну частину чарівної сили, давши йому, Видрі, можливість як слід стояти на ногах, відвоювавши для нього якийсь життєвий простір, бо навіть на такій малій відстані від Геллука — на настільки небезпечній від нього відстані! — Видра зумів заговорити без його дозволу.

— Я відведу тебе туди, — сказав Видра як і раніше тихо, насилу вимовляючи слова.

Геллук звик, щоб люди говорили саме те, чого він від них вимагав, або ж те, що він вкладав в їхні вуста. Якщо їм взагалі дозволялося щось говорити в його присутності. Але Видра сказав саме ті слова, які Геллук хотів від нього почути, і все ж почути їх від нього він ніяк не очікував. Чарівник взяв юнака за руку, повернув обличчям до себе і, зазирнувши йому в очі, відчув, що Видра в жаху намагається від нього відсторонитися, заховати свою душу і думки.

— Однак! — вигукнув чарівник. — Невже ти так добре вмієш шукати? Ти що, дійсно знайшов родовище? І там дійсно варто копати? І варто палити дрова?

— Це справжнє родовище, — підтвердив юнак.

Він говорив повільно, скуто, і слова падали з його губ, як важкі краплі ртуті.

— Справжнє? — Геллук дивився прямо на нього; між їх обличчями було зараз не більше кількох дюймів. Блідо-блакитні очі чарівника поблискували тим же дивним приглушеним блиском, що і жаданий метал. — Це дійсно Черево Землі?

— Я не знаю… Але тільки справжній майстер може піти туди.

— Який Майстер?

— Господар дому.

Видрі ця розмова нагадала ходіння з крихітним світильником в непроглядній темряві. Світильником була душа Анеб, її незрима присутність. Щоразу перед ним відкривався крихітний новий простір для нового кроку, але те місце, де він перебував, побачити цілком він так і не міг. Він не знав, що станеться в наступний момент, і не розумів, що саме він побачить. Але впевнено йшов вперед, до своєї мети, вимовляючи одне слово за іншим.

— Як ти дізнався про Дім?

— Я його бачив.

— Де? Тут поруч?

Видра кивнув.

— Він у землі?

«Розкажи йому про те, що бачить він сам», — почув він голос Анеб і сказав:

— Так. Там, між