Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

блискучими корінням, крізь темряву біжить струмочок. Це коріння Дому. Дах його високий, його підтримують високі колони. Підлога в Будинку червона. І колони теж червоні. І на них — блискучі Руни…

Геллук затамував подих. А потім запитав дуже тихо:

— А ти можеш прочитати ці Руни?

— Ні. — Тепер голос Видри звучав на диво спокійно і монотонно. — І піти туди я теж не можу. Ніхто не може увійти в будинок, крім його Господаря. Тільки він може прочитати те, що там написано.

Біле обличчя Геллука ще більше побіліло, підборіддя у нього злегка тремтіло. Він раптом різко встав — йому, втім, були явно властиві несподівані рішення і вчинки — і зажадав:

— Відведи мене туди! — Він ще намагався стримуватися, але з такою силою узяв Видру за руку і потягнув за собою, що юнак, поспішно схопившись на ноги, кілька разів спіткнувся і мало не впав. Ніяково і скуто ступаючи, він рушив вперед, намагаючись не чинити опір жагучому бажанню чарівника, який, поставивши його перед собою, буквально наступав йому на п'яти, змушуючи йти швидше, і без кінця хапав його за руку.

— Сюди, — кілька разів говорив він. — Так Так! Саме сюди! — Але сам проте тримався строго позаду Видри. Його дотики і чари трохи заважали юнакові, збиваючи з пантелику, але йшов він все одно в тому напрямку, який вибирав сам.

Вони минули вежу, минули старі розробки і нові шахти і опинилися в тій довгастій долині, куди Видра і Лик забрели в його найперший день пошуків кіноварі. Була пізня осінь. Кущі і жорстка трава, які в той день були зовсім зеленими, пожовкли і висохли, вітер шелестів в поріділому листі. Зліва від них в заростях верболозу біг струмок. Світило сонце. По схилах пагорбів ковзали смуги і плями тіней від повзучих по небу хмар.

Видра розумів, що настає той відповідальний момент, коли він зможе звільнитися від влади Геллука: в цьому він був упевнений ще з минулої ночі. Він розумів також, що зможе навіть здобути над чарівником повну перемогу, якщо той, прагнучи до заповітної мети, хоча б на мить забуде про власну безпеку… і якщо… якщо Видра зможе дізнатися його ім'я!

Міцні чари все ще міцно пов'язували їх, і Видрі нічого не вартувало проникнути в душу Геллука і спробувати дізнатися його Істинне ім'я. Але він не знав, як це робиться. Природжений Шукач, він не опанував ще всіма тонкощами цієї майстерності і не мав достатньо знань, щоб діяти правильно. Тому він зміг прочитати в думках Геллука лише деякі розрізнені сторінки якоїсь книги, яка мала чарівну премудрість, але це не мало для нього в даний момент ніякого сенсу; а ще він побачив в душі Геллука ті самі палати, які тільки що сам описував Геллук: величезний палац з червоними стінами, де на червоних колонах мерехтять написані сріблом Руни. Однак Видра не міг прочитати ні слова, не зміг розібрати жодної Руни. Адже він ніколи не вчився читати на мові Творення.

А між тим вони з Геллуком все далі віддалялися від башти, від Анеб, і Видра все слабше відчував її присутність, проте покликати її до себе не насмілювався.

І всього лише за кілька кроків від них було тепер те місце, де під землею, на глибині двох-трьох футів, просочувалася крізь пухку землю і слюдяні пласти темна вода і падала в простору неглибоку печеру, всі стіни якої були покриті зернами кіноварі.

Геллук був повністю поглинений своїми думками, своїм баченням підземного царства, але, оскільки їх душі все ще були пов'язані між собою, він зумів побачити дещо з того, що бачив Видра. Він зупинився і судорожно стиснув руку юнака, тремтячи від збудження і готовності негайно діяти.

Видра вказав на довгий пологий схил, що здіймався перед ними, і твердо сказав:

— Будинок твого царя там. — І таке бажане нарешті сталося: увага Геллука повністю зосередилася на тому, що було в глибинах землі, під склепіннями тієї печери, і чарівник зовсім забув про існування Видри. І той, звичайно ж, скористався цим і подумки закликав до себе Анеб. Вона з'явилася миттєво і, швидко проникнувши в його душу, залишилася з ним.

Геллук між тим стояв зовсім нерухомо; його тремтячі руки були стиснуті, а довге тіло було таке напружене, що тремтіло, як у гончої, яка готова кинутися по сліду, але ніяк не може його знайти. Геллук явно розгубився. Він відчував, що це дійсно ТЕ МІСЦЕ, проте бачив перед собою лише кам'янистий схил пагорба, зарослий травою і невисоким чагарником, в якому не було навіть натяку на вхід під землю.

Хоча Видра і не встиг ще придумати, що ж йому сказати Геллуку, Анеб знову його випередила, заговоривши його голосом — таким же слабким і глухим, як і раніше:

— Тільки Господар може відкрити двері цього будинку. Тільки у правителя є ключ від них.

— Ключ від них? — луною відгукнувся Геллук.

Видра завмер, як статуя; лице його залишалося зовсім байдужим — таке ж обличчя було у Анеб в той день на верхньому поверсі вежі, коли вона вперше подивилася на Видру.

— Ключ? — здивовано і вимогливо повторив Геллук.

— Так, ключ. Назви справжнє ім'я твого Царя.

Щось зрушилося в темряві підземель. Хто з них двох ворухнувся? Хто сказав ці слова?

Геллук, напружений, тремтячий і як і раніше страшно розгублений, майже пошепки вимовив:

— Туррес.

Вітер прошелестів в сухій траві.

І раптом чарівник не витримав; він рвонувся вперед, очі його блиснули божевільним вогнем, і він закричав:

— Відкрийся же ім'ям мого царя, іменем всього сущого на землі! Це наказую тобі я, Тінарал! — І руки його злетіли вгору владним жестом, немов розсовуючи тяжку завісу.

Схил пагорба перед ними затремтів, покрився зморшками, і в ньому утворився провал, який ставав все глибшим і ширшав. Такий собі зів Землі. Вода ринула з провалу і побігла по землі, заливаючи ноги чарівника.

Він відступив, глянув на воду і лютим помахом руки, як настирливу перешкоду, прибрав струмок, перетворивши його в подобу крихітного фонтану, струмінь якого здувало вітром убік. Провал в землі став ще глибше, внизу вже виднілися блискучі слюдяні пласти, які з гучним тріском розщепилися, відкриваючи бездонну прірву, наповнену темрявою.

Чарівник зробив крок вперед.

— Я йду до Тебе, — сказав він радісно своїм оксамитовим голосом і сміливо кинувся прямо до цієї тріщини, до цього страшного провалу; його руки і голова були оповиті мерехтливим білим сяйвом. Але підійшовши до самого