Павло Петрович Коробчук - Священна книга гоповідань

Кілька силовиків обступили чоловіка, у якого була сумка з ноутбуком всередині. Він пробував захиститися цим гаджетом, але пара ударів кийками потрапила йому на пальці, хрящики й кістки хруснули і неприродно вигнулися в зворотну сторону, ніби коліна у фламінго. Чоловік присів, і за мить, ще від одного удару в ребра, впав. Удари посипалися на нього, звук від ударів був такий, ніби вранці, прокинувшись, ти прислухаєшся, як у тебе б’ється серце – глухо, вдалині. Невідомо, чи цьому чоловікові тепер знадобиться клавіатура.

У тисняві була старша жіночка, років п’ятдесяти, вона прийшла до своєї доньки, поцікавитися, як тут їй ночується, чим вона корисним займається на Майдані. Першим ударом жіночці перебили перенісся. З носа хлюпнула кров, на захисне скло беркутівської каски. У нього тепер через цю червону пляму на склі шолома погіршиться видимість, прикрий момент.

На останньому кадрі фотоапарата журналіста, який пересувався разом з кількома іншими колегами окремо від загального натовпу і активно фоткав, буде зображено кийок, крупним планом. Той кийок, яким наступної миті розбили сам фотоапарат, всадили кінець гумової палиці в око фотографа і продовжили бити іншими аргументами. Скляне око, яке йому потім вставлять замість справжнього, що в цей момент витікає, іноді буде відлякувати людей у громадському транспорті. Все наступне життя в цій людині лишиться тільки півфотографа, бо одним оком можна сфотографувати вдвічі менше.

Ось двоє беркутівців заламали руки хлопцеві, схопили його за чуб і повели в автозак. У хлопця – стрічка з кольорами прапора України на передпліччі. Перед автозаком йому заїхали коліном в щелепу. У відділку згодом пошкодують про цей жест люті, бо хлопцеві зламано щелепу, а зі зламаною щелепою нічого не розкажеш про те, чому і за скільки грошей він прийшов стояти на Майдан.

Інший журналіст, який стояв поруч, встиг дістати посвідчення, але беркутівець вирвав з руки чоловіка цю пластикову картку і почав його бити. До крові, до синців, до глибоких ран. Журналістське посвідчення доведеться переробляти, бо на всіх інших фотографіях у цього журналіста буде шрам уздовж лівої щоки.

Якщо ти журналіст і не встиг дістати посвідчення – «Беркут» тебе б’є, якщо встиг дістати – «Беркут» вириває посвідчення і б’є.

Ще один хлопець хотів втекти, йому підставили ніжку, він упав. Проїхався обличчям по асфальту. Кілька шматків щебеню застрягло у його щоці. Кийками по ньому били з особливою відчайдушністю. Він – лежачий, не може нічого протиставити бійцям, окрім спроби скрутитися калачиком.

Він знає, в якій позі треба лежати, коли тебе б’ють, – це ціле мистецтво. Він читав книгу про катування під час єжовщини в тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році – треба стиснути зуби, так можна зберегти більше зубів, треба напружити м’язи тулуба – так цілішими лишаться внутрішні органи, треба якомога ближче до обличчя притулити коліна – так внутрішні органи краще захистяться, треба лягти на правий бік, – так захищаєш себе від ударів, захищаєш печінку, ще треба до обличчя притулити кулаки.

Його били нещадно. Десять… двадцять… більше сорока ударів. Навіть з очей текла кров, бійці зробили з нього криваве тісто. Він не ворушився, тіло розм’якло, він розслабив м’язи тулуба, коліна ворушилися лише від чергового удару, з відкритого рота юшила кров.

Під час єжовщини не існувало спецпідрозділу «Беркут».

Десятки людей, які встигли відійти від епіцентру місива, кричали в істериці, панікували, хапалися за голови, плакали. Хлопці зі спорожнілими очима опускали руки через безсилля змінити ситуацію. Дівчата затуляли свої заплакані обличчя.

Багато мітингарів заповзли на саму Стелу, в надії на те, що «Беркут» не полізе нагору, бо там вузькі сходи поміж слизьким скляним покриттям. Але «Беркут» напирав, махав кийками у просторі, ніби мексиканці, які рубають густі зарості своїми мачете. І відрубані шматки рослин знесилено і знекровлено падають десь позаду. Люди – це пройдений етап для цих силовиків.

Бійці залізли на Стелу і почали скидати звідти натовп – люди падали, ламали собі кінцівки, у них відривалися нігті при спробі зачепитися за слизьке скло. Коли ти падаєш, то твоє обличчя може опинитися дуже низько, біля землі, навпроти берців силовика. Ось за кого він тебе має – за того, хто нижче його взуття. Він тебе вважає підошвою.

Мітингарі дуже мляво, зважаючи на свої можливості, відбивалися.

Один хлопець вимахував перед бійцями довгим держаком з прапором України. Силовик махнув кілька разів по прапору і дістав кийком того хлопця.

Ще кілька хлопців кидали з обережної відстані – метрів за п’ять-сім від бійців – яйця. Яйця?! На що сподівалися мітингарі? На те, що силовики почнуть падати так само, як кілька років тому майбутній президент, коли йому в пальто влучило куряче яйце?

За кілька хвилин на головній вулиці столиці України лежало кілька тіл без свідомості, інші люди намагалися їм допомогти.

Є ситуації, є необхідності, коли особисте здоров’я ти втрачаєш задля оздоровлення нації.

вибуховий пристрій першої крові

Місиво тривало хвилин десять. Мітингувальників тягли за капюшони центральною площею країни, забирали в автозаки, журналістам розбивали камери і обличчя, дівчат ко5пали в животи. Поруч з мітингом стояли кілька автомобілів швидкої допомоги, людям надавали першу допомогу, а потім забирали у відділки, з перспективою посадити всіх на термін від восьми до дванадцяти років.

Три гопники Івани, які ще кілька годин тому були готові порвати мітингувальників на Євромайдані так само, як зараз людей рве «Беркут», самі змушені були стрімголов утікати разом з багатьма іншими людьми. І-раз озирнувся і помітив, що за ними женуться.

Так, ніби мітингарі – приплід котенят, який господарі країни вирішили втопити. А одне з котенят не захлинулося водою в річці і випірнуло, ще незряче, за кілька метрів від своїх братів-потопельників. І тепер господар хоче дістати його веслом, яке лежало в човні.

І-раз із братами не знав, куди вони втікають, але біг разом з усіма. Він помітив, що кілька беркутівців дістали кийками І-два – їхнього найслабшого, найрозумнішого брата. Він впав, і його почали гамселити. Він не кричав, знав, що кричати – це провокувати на ще більшу агресію. Здається, він зомлів, бо його тіло розм’якло і не подавало ознак життя, але його продовжували бити, ніби коврик на снігу взимку.

Що робити? І-раз з І-три перезирнулися.

Кинутися відбивати брата?

Його б’ють близько десяти силовиків, якщо туди рипнутися – винесуть і їх. Пістолета, як на зло, з собою пацани не мали. Можна героїчно спробувати заступитися