Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 11. Шепіт в темряві

Кіра сиділа в своїй кімнаті і повільно розчісувала своє темне волосся, порожнім поглядом дивлячись в темне, холодне дзеркало на столі. Короткі пасма довжиною до плечей слухняно вкладались під щітку, гладенькі і блискучі після довгого сстаранного розчісування.

Кіра зітхнула, вкотре проводячи щіткою по всій довжині, від маківки і до кінчиків. Вона сумувала за своєю косою.

Дивно, але усі її спроби повернути довжину закінчувалися провалом. Волосся росло тільки до плечей і ні сантиметром нижче, ніби якась невидима сила зрізала щоночі кінчики. А раніше її коси досягали талії… Як давно це було! Три роки — мов три життя.

До аварії вони з мамою влаштовували собі “русалчині вечорниці”, як це зі сміхом називала мама. Йшли в лазню, хлюпалися потім в басейні, розчісували одна одній коси, ділилися секретами, хихотіли тихенько. Мама відпускала батька “погратися в свої хлопчачі ігри” з друзями, і цілий вечір вони були лише удвох. Кірі так не вистачало цих їхніх вечорниць, не вистачало мами і відчуття безпеки, такого звичного, коли батьки були ще живі. І свого волосся їй теж не вистачало.

В тій аварії вона не постраждала. Кілька синців від ременя безпеки, що напнувся, зупиняючи її політ крізь вітрове скло. Кілька ледь помітних подряпин від уламків. Пара опіків, що вона отримала, коли, не пам’ятаючи себе, вибиралася із палаючої автівки. Усі казали, що вона в сорочці народилася — навіть не обпеклася полум’ям, що охопило авто після аварії.

А от волосся її згоріло. Довелося обрізати. Кіра тоді була в якомусь дивному стані зміненого сприйняття реальності, і майже нічого не пригадувала. Ні закритих домовин, ні квітів на спільній для двох могилі, ні прощальних слів тих, хто був поруч. А от як падали на підлогу пасма її волосся вона пам’ятала добре… Її тоді підстригли під видовжене каре, і з того часу її волосся не стало довшим. Три роки — і жодної зміни.

Тітка Оксана смикала плечима, намагаючись не акцентувати увагу на цьому дивовижному факті. Але Кіра кілька разів чула, як жінка тихо говорила психологу, що вони їздили в салон краси, аби підстригтися, і її лякає те, що Кіра цього зовсім не пам’ятає.

Але дівчина точно знала — жодного разу за ці три роки вона не покидала меж особняка в лісі. Не те, що в салон краси поїхати. Її навіть за ворота не випускали. Ніби вона була тут бранкою, а не господаркою.

***

За вікном шумів проливний весняний дощ. Десь далеко гуркотів грім, потроху наближаючись з поривами вітру, що шарпали гілки дерев. Кіра з острахом поглянула на лампи, що мигнули кілька разів. Мабуть, гілка котрогось із дерев, гойдаючись від вітру, зачіпає дроти. Електрика в домі була так собі. Не вперше негода вимикала світло, дядько Петро навіть змушений був міняти на кухні холодильник, і тепер там стояв справжній монстр, що міг працювати на внутрішньому резерві тридцять шість годин без живлення. Та й енергозберігаючих ламп в домі було чимало. Кіра стомлено підвелася з-за столику, відклала щітку для волосся і повільно пішла в бік шафи, аби знайти пару ліхтарів. Світло знов мигнуло.

— Чує моє серце — запобіжники виб’є зовсім скоро, — промовила вголос Кіра, яку гнітила тиша будинку.

За вікном заблискотіло, грім вдарив майже миттєво. В ту ж секунду лампи погасли, тепер вже остаточно. Кіра скрикнула від несподіванки, притисла до грудей тремтячі від переляку руки. Запобіжники таки не витримали, вимкнулись, і тепер кімнату огорнула темрява, яку роздирало на шмаття миготливими блискавками.

Навпомацки дівчина дісталася шафи, відкрила скрипучі дверцята. Ліхтарик лежав на верхній полиці, і Кіра ледь відшукала його, на секунду злякавшись, що їй не вдасться, і доведеться сидіти в темряві.

Слабке світло освітило її руки. Дивно, адже вона поклала в шафу потужний ліхтар, що заливав світлом усю її кімнату. Вона це точно пам’ятала, адже лише вранці перевірила його. А тепер світла було зовсім мало, і воно було слабким, якимось хворобливим. Ліхтар був той самий, але світив геть інакше.

— Може, тітка каже правду, і я збожеволіла? — прошепотіла Кіра.

“Збожеволіла… збожеволіла…воліла…ліла…” — відгукнувся тихий шепіт з шафи, ніби відлуння її думок.

Кіра здригнулася. Голос, що так лякав, повернувся знову.

За вікном засяяло, гримнув грім. Кіра притиснула до грудей свій кволий ліхтарик і глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати паніку.

— Мені це здається, — намагаючись переконати себе в тому, що цей голос існує лише в її уяві, як могла твердо промовила Кіра.

“Здається? Здається?” — єхидно перепитав голос із шафи, і Кірі здалося, що він насмііхається з неї.

Психіатр говорив, що вона має вірити в те, що ніякого голосу немає. Тільки так її фантазія перестане мати над нею владу, і вона звільниться від неї. Кіра зараз була б рада, аби він був поруч, аби він переконав її в тому, що голос нереальний.

— Тебе не існує! — тремтячим голосом огризнулася до голосу Кіра, так, як вчив її Віктор Віталійович, і з тріском закрила двері шафи.

“Мене не існує?” — ображено запитав голос і сердито засопів з-за зачинених дверцят.

Це вже точно не можна було вважати відлунням. Кіра повільно відступила назад, не зводячи погляду з шафи. Їй здавалося, що як тільки вона відвернеться, звідти виповзе щось страхітливе і небезпечне. Та дверцята залишалися непорушними. І навіть ображене сопіння припинилося. Кімната тонула в гнітючій, важкій тиші.

Кіра опустилася на ліжко, все ще боячись навіть моргнути. Дивилася на шафу, а з очей текли втомлені сльози розпачу і безсилля. Їй хотілося кричати, та вона боялася, що почує відлуння власного крику з-за дверей шафи.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍