MissStory - Пісок і вино, MissStory

Розділ 15. Її очі в тіні

Аміра провела кілька днів у тривожному спокої, ніби життя застигло між двома подихами. Вона працювала в лавці з лікарськими зіллями, розкладала трави, молола коріння, говорила з клієнтами — але все це відбувалось мов уві сні. Її думки безперестанку повертались до Дієго.

Чи він живий? Чи близько вже до помсти? Чи не спіймали його знову?

Але в повітрі з’явилось щось нове. Щось насторожливе. Щось холодне.

Спочатку їй здавалося, що це просто уява — але відчуття чужого погляду не залишало її. Вона раз у раз ловила себе на тому, що зупиняється посеред вулиці, різко озираючись, та бачила лише людей, які йшли у своїх справах. Та одного разу вона помітила це чітко.

Темна постать, загорнута в накидку з каптуром, стояла в глибині аркового проходу навпроти її дому. Лише на мить — а потім зникла.

Цієї ночі вона не змогла спати. Щось підказувало їй, що її життя ось-ось зміниться.

Її переслідувачкою виявилася Ізабель де Мора, жінка з минулого Дієго.

Вродлива, з вогняними очима і волоссям кольору вороного крила, Ізабель була донькою заможного ремісника, власника найвідомішої винної крамниці в місті. Вона звикла мати все, чого хоче. І вона хотіла Дієго.

Колись він часто бував у її домі. Вона запрошувала його на вечерю, слухала про бої, подавала йому вино й шепотіла ніжності. Але з появою Аміри все обірвалося. Він зник. Ізабель чекала, а потім почала стежити. І дуже швидко зрозуміла — її суперниця не з багатих, не з шляхетних, а з тих, кого Ізабель звикла називати «містовою пилюкою».

Це її розпалило ще більше.

— Він був моїм, — прошепотіла вона сама собі, стоячи перед дзеркалом. — І якщо він вибрав тебе, дівчинко, ти заплатиш за це.

Вона знала хто зрадив Дієго, точніше вона і була основоположником цеї зради.Мало того, вона все ретельно спланувала, щоб ніякі сліди не наштовхнули на неї, знала кому підкинути потрібні слова, щоб посіяти нові чутки в місті. Але цього їй було замало.

Ізабель почала діяти. Вона з’являлась поруч з будинком Аміри під прикриттям темряви. Вона підкупила вуличного хлопця, щоб той шпигував і передавав, коли Дієго повернеться. Вона не збиралася ділити його з нею. Якщо він не буде її — не буде нічиїм.

Увечері Аміра, не витримавши тривоги, знову пішла до конюшні. Там його не було. Але був папірець, акуратно прикріплений до балки.

“Я наближаюсь до розв’язки. Не довіряй нікому. Навіть тим, хто усміхається. Ти — мій вогонь у пісках. Зустрінемось, коли все скінчиться. — Д.”

Її руки тремтіли. Її серце билося швидко. Вона піднесла папір до грудей, ніби це був сам Дієго.

Але за спиною, у тіні, стояла Ізабель. І вона вже знала, що робити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍