Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

«Овва», — подумала Хейзел. Вона намагалася не виказати стурбованість.

— Це... це чудова думка, — спромоглась вона. — Ідіть уперед. Ми вас наздоженемо.

Персі ще раз глянув на Ніко, наче досі намагався вхопитись за якийсь спогад.

— Хотілось би ще з тобою поговорити. Не можу позбутися відчуття...

— Авжеж, — погодився Ніко. — Пізніше. Я залишусь на ніч.

— На ніч? — вирвалось у Хейзел. — Таборяни будуть у захваті — син Нептуна і син Плутона прибувають в один день. Тепер бракує тільки пари-трійки чорних кіпіок і розбитих дзеркал.

— Іди вперед, Персі, — промовив Ніко. — Облаштовуйся.

Він повернувся до Хейзел, і вона відчула, що найгірша частина дня ще й не починалась.

— Нам із сестрою слід поговорити.

* * *

— Ти його знаєш, еге ж? — промовила Хейзел.

Вони сиділи на даху храму Плутона, вкритому кістками та алмазами. Наскільки Хейзел знала, кістки тут були завжди. Алмази з’явилися через неї. Якщо вона достатньо довго сиділа на одному місці, вони починали вискакувати, наче гриби після дощу. Камінці вартістю в декілька мільйонів доларів блищали на даху, та, на щастя, інші таборяни ніколи їх не чіпали. Їм доставало клепки не красти в богів — особливо у Плутона, — а фавни ніколи сюди не заходили.

Хейзел здригнулась, пригадавши, як декілька годин тому Дон ледве не підняв алмаз. Якщо б вона не виявилась швидшою і не вхопила той камінець... Їй не хотілось про це думати. Їй не потрібна на совісті ще одна смерть.

Ніко дриґав ногами, наче маленький хлопчик. Стигійський меч лежав біля нього, поряд зі спатою Хейзел. Хлопець вдивлявся вдаль, де на Марсовому полі будівельні бригади зводили укріплення для вечірніх військових навчань.

— Персі Джексон. — Він промовив це ім’я наче заклинання. — Хейзел, я мушу бути обережним з тим, що кажу. Надто багато покладено на карту. Деякі таємниці повинні залишатись таємницями. Хто-хто, а ти маєш це розуміти.

Щоки Хейзел запалали.

— Але він не такий... не такий, як я?

— Ні. Вибач, що не можу розповісти більше. Мені не можна втручатись. Персі мусить самотужки віднайти свій шлях у цьому таборі.

— Він небезпечний?

— Дуже. — Ніко ледь помітно посміхнувся. — Для своїх ворогів. Але він не загроза Табору Юпітера. Ти можеш йому довіряти.

— Як довіряю тобі, — єхидно промовила Хейзел.

Ніко покрутив свій перстень. Навколо нього затряслись кістки, наче збиралися утворити скелет. Ніко завжди впливав таким чином на померлих, коли в нього погіршувався настрій. Це чимось нагадувало прокляття Хейзел. Брат і сестра становили дві сфери впливу Плутона: смерть і багатство. Іноді Хейзел здавалось, що Ніко отримав кращу частину спадку.

— Слухай, я розумію, це важко, — промовив Ніко. — Але в тебе є інший шанс. Ти можеш усе виправити.

— Нічого тут не виправити. Якщо вони дізнаються правду про мене...

— Не дізнаються, — пообіцяв Ніко. — Незабаром призначать пошуки. Мусять призначити. Я певен, що буду пишатися тобою. Повір мені, Б...

Він запнувся, але Хейзел зрозуміла, що він ледве не назвав її Б’янкою. Ім’ям його справжньої сестри, з якою він зростав. Ніко може й піклувався про Хейзел, але їй ніколи не стати Б’янкою. Вона лише тимчасова заміна — втішний приз із Підземного царства.

— Вибач, — промовив він.

Щелепи Хейзел скував смак металу, наче золоті самородки вискакували в неї під язиком.

— Отже, це правда... стосовно Смерті? Це справа рук Алкіонея?

— Мабуть. У Підземному царстві справжній гармидер. У тата ледве дах не зриває від того, що він намагається тримати все під контролем. Судячи з розповіді Персі про горгон, тут справи теж погіршуються. Але послухай, саме тому ти тут. Усе те божевілля з твого минулого — його можна обернути на користь. Ти в цьому таборі своя.

Це прозвучало так безглуздо, що Хейзел ледве не розсміялась. Вона тут не своя. Вона навіть у цьому сторіччі не своя.

Вона чудово розуміла, що не можна зациклюватися на минулому, і все ж ухопилась за спогади того дня, коли її старе життя розбилось ущент. В очах так швидко потемніло, що Хейзел не встигла навіть охнути. Вона перемістилась у минуле. Не в сон чи видіння. Спогади насунули з такою бездоганною ясністю, що, здавалось, вона насправді там.

Її останній день народження. Їй щойно виповнилося тринадцять. Сімнадцяте грудня, але не минулого року, а 1941-го — останній день її життя в Новому Орлеані.

VI ХЕЙЗЕЛ

Хейзел поверталася додому з кінного клубу. Незважаючи на холодний вечір, сама вона випромінювала тепло — Семі щойно поцілував її у щоку. День видався водночас і чудовим, і жахливим. Діти у школі дражнили її через маму, називаючи відьмою та іншими жахливими словами. Авжеж, це був далеко не перший раз, але щодня ставало дедалі гірше. Чутки про прокляття Хейзел продовжували поширюватися. Школа, у якій навчалася дівчинка, називалась Академією Святої Агнесси для кольорових дітей та індіанців — назва, що не змінювалась протягом ста років. Школа, точнісінько як і її назва, приховувала неймовірну жорстокість під тонкою завісою доброти.

Хейзел не розуміла, як інші темношкірі діти можуть бути такими злими. Хіба їм самим не доводилось весь час стикатися з паплюженням. І все ж вони кричали на неї та цупили її обіди, не припиняли вимагати ті славнозвісні коштовності: «Де ті кляті алмази, дівчисько? Віддай їх мені, або буде боляче!». Вони відштовхували її від фонтанчика для пиття і жбурляли в неї каміння, якщо вона намагалась наблизитись до них на ігровому майданчику.

Якими б жорстокими вони не були, Хейзел ніколи не давала нікому алмазів чи золота. Вона їх ненавиділа, але не настільки. До того ж один друг у неї був — Семі, — і цього було достатньо.

Семі полюбляв жартувати, що він бездоганний учень для їхньої школи. Він був американцем мексиканського походження, тож уважав себе і кольоровим, і індіанцем.

— Мені повинні видавати подвійну стипендію, — говорив він.

Семі не був дебелим або сильним, але мав шалену посмішку і вмів розсмішити Хейзел.

Того дня, після полудня, він відвів її у кінний клуб, де працював конюхом. Авжеж, то був кінний клуб тільки для білих, але його зачиняли на будні, а оскільки тривала війна, подейкували, що його доведеться закрити зовсім, поки японці не