Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

XIV.

Тиша залу, що колись слугувала святилищем забутої епохи, була майже урочистою. Високі стовпи здіймалися в морок, а зелене сяйво пробивалося крізь тріщини в склепінні, мов мертве світло згаслої зірки.

І там, посеред залу, стояв він.

Кем-Руар.

Та це вже був не той, кого вони колись знали — і навіть не той, від кого вони тікали в покритих тінню коридорах. Його постава була нерухомою, немов з каменю. Обличчя — приховане під гладкою, майже металевою маскою, схожою на застиглий вираз байдужості. Замість очей — вузькі розщелини, з яких сочився тьмяний світ.

Лейла перша заговорила, не вірячи очам:

— Це… ти?

— Ні, — прошепотів Грейсон, мимоволі роблячи крок назад. — Щось із ним сталося. Ти бачила, яким він був раніше. Цього… цього не може бути.

— Але голос… — сказала Лейла, хитаючи головою. — Він… досі його.

— Ви здогадуєтесь, — озвався Кем-Руар, спокійно. Його голос звучав глухо, мов із глибокого колодязя. — Це я. Тільки вже без тіла, що ржавіє від часу. Без страху, без болю.

— Ти не без страху, — урвав його Грейсон. — Ти просто його більше не розумієш. Це гірше.

Кем-Руар зробив крок уперед — плавно, нечутно, наче ноги вже не торкалися землі. Його нова постать вібрувала легким блиском, ніби складаючись із уламків світла і попелу.

— Ви бачили мене в перехідній формі. Тоді тіло ще опиралося. Душа… тремтіла. Але тепер я завершений. Я — те, ким мав стати.

— І все ж не став ні ким, — сказала Лейла гірко. — Ти знищив себе, щоб уникнути того, що робить нас людьми.

— Людство — це тимчасова хвороба, — прошепотів Кем-Руар. — А я — ліки.

— Ти був нашим другом, — сказав Грейсон. — Яким би шляхом ти не пішов, ти сам колись вибрав нас. І це не змінити, навіть якщо ти знищиш усе в собі.

Кем-Руар мовчав. І в тому мовчанні було більше загрози, ніж у тисячі слів.

— Ви хочете знати, як це сталося? — Кем-Руар говорив, не відводячи погляду від Лейли. — Як я перетнув межу, якої ніколи не мало існувати?

Його голос затремтів — не від сумніву, а від сили спогадів, що проривалися крізь товщу безмежного часу.

— Після того, як ми розділились у Тенет-Мері, я шукав шлях далі. Я вірив, що істина не там, де шукали її мудреці, а де її бояться знайти. І вона відгукнулась… у Серці Храму Безвічного Піску.

Він витягнув руку — тінь сповзла з зап’ястка, і у повітрі з’явилося напівпрозоре зображення: темна, кругла кімната, у центрі якої повільно обертався механізм з піску, що не падав, а зависав у повітрі.

— Там я зустрів його. Того, кого древні називали Володарем Циклів. Він не був богом, але й не був людиною. Він — сам потік часу, відділений від волі. Він запропонував мені… звільнення.

— Ціну? — прошепотіла Лейла.

— Ціна була проста: відмовитися від лінійності. Від себе. Від усіх версій мене — дитини, друга, шукача. І в обмін… я став тим, хто не підвладний жодному майбутньому.

Тиша стала важчою за камінь.

— Осіріс попереджав… — сказала Лейла, ковтаючи жах. — У видінні. Він казав, що ти хочеш стати тим, кому не дозволено бути. Що твоє серце ще б’ється… але не твоє вже тіло.

— Бо він боїться, — відрізав Кем-Руар. — Бог, що тримається за минуле, завжди боятиметься тих, хто йде за межу. Його влада — це в'язниця. А я — вивільнення.

— Ти загубив себе, — сказав Грейсон. — І все ж ти тут. Чекаєш. Чому?

Кем-Руар зробив крок ближче. Вітер здійнявсь у порожній залі, хоч не було звідки йому взятись.

— Бо час ще не зупинився остаточно. І тільки ті, хто знав мене колись, можуть зробити вибір: або підете зі мною в нескінченне… або зникнете разом із годинником, що вас народив.

— Ми не підемо, — твердо сказала Лейла. — І ми зупинимо тебе.

— Відвага… — Кем-Руар нахилив голову, майже із сумною усмішкою. — Ти завжди мала її. Але цього разу не буде поєдинку. Лише одне запитання.

Він витяг руку — й зал наповнився спалахами образів. Вони побачили всі свої спогади: першу зустріч, довгі ночі біля вогню, пошуки храмів, невдачі, надії. І серед них — Кем-Руар, ще звичайний, живий, повний сумнівів і мрій.

— Ви тримали мене тоді, — сказав він. — А тепер тримайте себе. Бо те, що гряде, змете не лише час… а й пам’ять.

Образи зникли. Перед ними стояв не друг — а жрець, що знав їх краще, ніж будь-хто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍