Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

XIII.

Тунель вів глибше. Кроки героїв глухо луною розбивали тишу, яку не торкалось навіть дихання землі. Стеля опускалась, дихала гарячим каменем, а позаду чулась тінь — не звук, не подих, а відлуння погоні, що не мало плоті.

Світло ліхтаря танцювало на стінах, виводячи химерні контури фігур — стародавні ієрогліфи змішувались з обличчями, які ніби стежили. В руці Грейсона мішечок з каменем пульсував, як друге серце. Він не спинявся, бо знав: вони наближаються до чогось важливого.

— Він веде нас, — видихнула Лейла. — Камінь… говорить.

Сенн зиркнув на неї, зупинився.

— Що саме?

— Ні слова. Відчуття. Сум, біль… прохання.

Вони вийшли у круглу залу — величезну, в центрі якої здіймалась платформа, вкрита пилом. Навколо — колони з іменами, стерті часом, але ще живі в камені. І на протилежній стіні — велика маска Осіріса, вирізьблена з чорного базальту, з очима, що ніби дивились крізь вічність.

Грейсон дістав камінь і повільно підніс до маски. У ту ж мить повітря затремтіло — і простір розірвався, як тканина.

Лейлу відкинуло назад. Вона скрикнула — але не від болю. Щось увійшло в неї.

Світ довкола зник.

… Вона стояла на березі Нілу, але річка була чорна, як ніч, і над нею висіло сонце — мертве, розтріскане. Поряд — високий чоловік, закутий у золоті ланцюги. Його руки були схрещені на грудях, але скіпетр випав, і з грудей зяяла порожнеча — місце, де колись билося серце. Його очі були заплющені, а на голові — висока біла корона з пір’ям, ніби він досі правив підземним світом, але в забутті.

«Ти несеш мою пам’ять…» — голос луною прорізав простір. — «…Але не мою волю. Мене хочуть підняти — без душі. Без ваги. Без суду. Лише оболонка. Якщо вони встигнуть… я стану не Осірісом, а тінню. Проклятим царем між світами».

«Не дозволь йому… Кем-Руару… Я знав його. Я судив його колись. Але тепер він судить мене».

Ведіння зникло…

— Лейло! — Грейсон тряс її за плечі. — Що з тобою?

— Я бачила його… — її голос тремтів. — Осіріс… він не мертвий. Але і не живий. Якщо Кем-Руар скористається каменем — він оживить тіло. Але душа не повернеться.

— Це буде зброя, — буркнув Грейсон. — Бог як маріонетка.

Лейла подивилась на мішечок.

— Ми маємо випередити його. Не просто заховати камінь — знайти джерело. Місце, де душа Осіріса чекає суду. Лише тоді його можна повернути. Або… знищити.

— І де це? — Сенн стискав щелепи. — Місце, що пережило смерть самого часу?

Лейла торкнулась стіни під маскою. На її долоні загорівся новий символ — знайомий і далекий. Грейсон нахилився.

— Це не ієрогліф. Це… карта. Схована в камені.

І тут — голос. Знову. Але вже не з ведіння. Він прийшов із тіні — за їхніми спинами.

— Ви не встигнете…

Кем-Руар стояв на порозі зали. Високий, загорнутий у темний плащ, а за спиною — два жезли, що сплітались у зміїний символ. Його очі світились, мов зірки, що згасли.

— Ви принесли мені те, що я шукав, — промовив він. — Серце Осіріса. І провідника до душі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍