Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

XII.

— Ключ лишився в Кем-Руара… той скарабей, — буркнув Сенн, відчуваючи, як у грудях стискається тривога.
— Знайдемо інший шлях, — відповів Грейсон, не сповільнюючи кроку. — Карта в мене в голові. Інтуїція ніколи не підводила.

Вони йшли все глибше під землю, де пісок змінювався на тверді кам’яні плити, від яких повівав старовинний холод. Повітря ставало густим, насиченим запахом вологи й праху. Тиша була така глибока, що здавалося — сама темрява слухає їхні кроки.

Тунель звужувався, змушуючи пригинатися. Стіни дихали пульсацією, яка спочатку була ледь помітною, але тепер відчувалась у грудях — як серцебиття гіганта, сплячого десь під ними.

— Сюди, — прошепотів Сенн, торкаючись до ледь помітного знаку, вирізьбленого на камені — стилізоване око, схоже на Гора, що світилась тьмяно-сріблястим. — Східна галерея. Це вона.

Пролізши через вузький отвір, вони опинились у високій камері, де час ніби зупинився. Масивні колони підтримували потріскану стелю, а стіни були вкриті фресками — древніми, з вицвілими фарбами, але ще живими у своїй емоційній глибині.

На фресках було зображено чоловіка з зеленуватою шкірою, загорнутого в муміфіковані пелени, з короною Атеф на голові — з пір’ям і сонячним диском. Його руки схрещені на грудях, в одній він тримав гек (пастуший посох), в іншій — нехех (батіг). Його обличчя було спокійним, але суворим, наче він не просто спостерігав, а судив.

— Осіріс, — прошепотіла Лейла, відчуваючи холод уздовж хребта. — Бог підземного світу. Суддя мертвих.
— І хранитель пам’яті, — додав Сенн. — Його серце — це більше, ніж артефакт. Це… останнє, що стримує забуття.

— Якщо Кем-Руар отримає його, — продовжив Грейсон, — він зламає печать, яка розділяє світ живих і світ тих, кого Осіріс судив і… не відпустив.

— Він відкриє прохід, — закінчила Лейла. — Між світом живих і тих, що забуті.

Раптом вона опустилась на коліна й зіштовхнула уламок плити. Під ним, ніби чекаючи на дотик, лежав камінь — зеленувато-золотий, злегка прозорий, що світився зсередини. Світло його було теплим і водночас — тривожним, ніби він жив.

— Він відгукується, — прошепотіла Лейла, і її рука тремтіла. — Наче… впізнає мене.

Вона обережно простягнула пальці, а Грейсон швидко дістав мішечок з м’якої тканини.

— Обережно. Якщо зачепимо захист — може бути погано. Це… як витягти серце з грудей бога.

Та перш ніж Лейла встигла торкнутись каменя — земля під ногами задрижала. Тріснув один із фрагментів фрески, і з темного проходу, з якого вони прийшли, почувся звук… низький, важкий, мов кам’яні плити скреготіли одна об одну. Але в ньому була ще щось — хрипіння. Занадто живе, занадто давнє.

— Пізно, — промовив Сенн і рвучко повернувся до дверного отвору. — Хтось іде.

— Кем-Руар? — Лейла озирнулась.

Сенн покрутив головою.

— Ні. Щось гірше.

Грейсон вихопив свій револьвер і встав між Лейлою й входом. Ліхтар у його руці здригнувся, коли з темряви почали виступати обриси фігури — велетенської, перекрученої, з двома рядами очей, що мерехтіли, немов у піску з’явився спогад про забуту істоту. Це була не людина. І навіть не тінь. Це був вартовий, поставлений охороняти печать.

— Не рухайтесь, — прошепотів Грейсон. — Він ще не бачить нас…
— Він відчуває камінь, — стиха відповіла Лейла. — Вони зв’язані. І я…

Вона не договорила. Стіна позаду неї тріснула, і з неї висунулася темна рука, вкрита древніми символами. У цей момент час розірвався — і все пішло швидше, ніж будь-коли. Сенн кинувся вперед, Грейсон вирвав камінь з рук Лейли й кинув його в мішечок, а темна постать загарчала, мов хижа істота.

— Біжіть! — крикнув Сенн. — Я прикрию!

— Ні! — Лейла схопила його за руку. — Всі разом. Ми не залишаємо своїх.

Темрява згущувалась, але камінь у мішечку світився сильніше. Він ніби вказував дорогу. І в цій безвиході Грейсон, довіряючи не логіці, а внутрішньому імпульсу, кинув погляд на фрески — й побачив символ, який пропускав далі. Таємний прохід, відкритий тільки тим, хто володіє каменем.

— За мною! — рикнув він і натиснув на зображення. Стіна затремтіла, розсунувшись убік.

Позаду завив вартовий. Темрява поповзла за ними, мов чорна хвиля.

І вони зникли у новому тунелі — не знаючи, куди він веде, але тримаючи в руках найважливіше: серце Осіріса.

А десь у глибинах храму, прокидаючись від тисячолітнього сну, Кем-Руар відкрив очі. Його тіло вже не належало людині. Раніше він був жерцем, улюбленцем Осіріса, допущеним до великої таємниці — ритуалу Переходу. Але жадоба влади і страх смерті змусили його порушити клятву: він торкнувся Серця, коли ще був живим. Його душа обпеклася, але тіло залишилось — і з того часу він шукав шлях, аби завершити розпочате.

Тепер він відчув: Серце знову в руках живих. І він не зупиниться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍