Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

XI.

Хід під плитою виявився тісним і задушливим. Стіни були вологі, вкриті темними плямами від часу та плісняви. Повітря наповнилось запахом старовини, прілого пергаменту та чогось... мертвого. Вони просувались повільно, присвічуючи ліхтарем, що дивом уцілів у сутичці, і кожен їхній крок луною розходився вузьким простором.

— Тут… — пробурмотів Сенн, витягуючи з кишені згорнутий шматок пергаменту. — Я забув про неї… Пам’ятаєш, я показував тобі цю карту?

Грейсон зупинився, глянув на карту. Малюнок був примітивним, ніби намальований у поспіху, але один із символів збігався з оком, яке вони бачили в залі зверху.

— Так, — прошепотів він.

—Я не надав цьому значення раніше. Але тепер… — Сенн вказав на розгалуження ходів. — Якщо все вірно, то далі має бути центральна камера. Те, що вони називали "серцем храму" і саме туди, коротшим шляхом дістався зараз Кем-Руар…

— Можливо, саме сюди вела та табличка, яку мені передала Лейла, — тихо сказав Грейсон, торкаючись внутрішньої кишені. Він витягнув невеликий уламок з піщанника, що отримав у голелі, і знову поглянув на нього.

— Твоя Лейла знала більше, ніж казала. — Сенн обережно повів далі, у глибину.

Коридор розширився і відкрив перед ними справжню залу — круглу, з високим склепінням, яке ледве було видно в світлі. По краях зали стояли старовинні обеліски, на яких ще лишалися сліди гравіювань. У центрі — платформа з отвором, над яким повітря пульсувало теплою енергією.

— Вони… щось відкрили тут. — Сенн повільно обійшов платформу. — Але головне — ми маємо дати Лейлі знати, що ми живі.

Грейсон дістав із сумки шматок вугілля і на гладкій плиті біля входу швидко вивів кілька символів — які знала тільки Лейла: шифр, яким вони колись обмінювались у повідомленнях.

— Вона зрозуміє. — Він глянув на Сенна. — А ми маємо розібратись, що це місце приховує.

Та не встигли вони обговорити далі, як далекий тупіт і світло ліхтарів попереду змусили їх затамувати подих. Вони миттєво сховались за одним із обелісків, притиснувшись до кам’яної стіни.

Голоси лунали чітко. Кем-Руар.

Із ним увійшли двоє охоронців... і Лейла. Її тримали під вартою, але вона виглядала спокійною. Її очі миттєво ковзнули по залі — і зупинилися на шифрі на плиті. Грейсон побачив, як вона ледь помітно посміхнулась.

Вони зрозуміли: вона побачила знак. І тепер — вона знала, що вони поруч.

Лейла зробила крок у залу, тримаючи голову високо, хоч руки були зв’язані перед собою. Кам’яні плити під ногами світилися тьмяним блакитним світлом, і стіни були вкрити древніми символами. Її очі ковзнули по них — і Грейсон, що затаївся за обеліском, побачив, як вона ледь помітно стиснула губи.

— Огляньте залу, — скомандував Кем-Руар, оглядаючи темні кути. Його голос був напружений, мов струна.

Охоронці рушили навколо, неспішно, перевіряючи за статуями й колонами. Кем-Руар не здогадувався. Для нього Грейсон і Сенн усе ще були зачинені у камері, куди він особисто наказав їх доставити.

— Дивно… — пробурмотів він. — Чому вона така спокійна? – він подивися на Лейлу.

У тіні, затискаючи в долоні ніж, Сенн прошепотів:

— Їх троє. Один ближче до нас. Якщо знешкодимо двох швидко, Кем-Руар залишиться сам.

— На рахунок три, — відповів Грейсон. Його голос ледь чувся, але в ньому не було вагань.

Раз… Два… Три.

Вони вискочили з-за обеліску, мов дві тіні. Сенн стрибнув на першого охоронця, поваливши його, перерізавши ремені зі зброєю, ще до того, як той встиг зреагувати. Грейсон ударом уламку каменю збив іншого з ніг, вибив з рук ножа, штовхнув об стіну.

— Що за… — Кем-Руар озирнувся, очі його розширилися. — Як?! Ви повинні були бути… ВИ ЗАМКНЕНІ!

— Вони були, — кинула Лейла, — але ти недооцінив їх.

Грейсон кинувся до неї, перерізав мотузки. Лейла потирала зап’ястя, вже з вогнем у погляді.

— Тепер ми разом, — прошепотів він, — біжімо.

Кем-Руар вийняв кинджал, але в ту ж мить уламок обеліска, кинутий Сенном, ударив його в плече. Він похитнувся, зірвавши кілька символів з кам’яної стіни.

— Нікчеми!.. — загарчав він. — Ви гадаєте, що все зміните? Ви навіть не уявляєте, що пробудили!

— Тим більше не варто залишатись, — кинув Сенн. — Сюди!

Вони втекли в темний прохід. Кем-Руар кинувся було за ними, але зупинився, натискаючи на поранене плече.

Він тяжко дихав. Його гнів кипів, руки тремтіли. Він не розумів, як це все сталося.

— Зрадники… — прошепотів він. — Ті солдати… Всі гинуть. Всі.

Він повільно підійшов до плити і побачив напис, залишений Грейсоном.

— Вона знала… Вони були поруч увесь цей час…

Кем-Руар ударив по плиті з такою силою, що вона тріснула.

— Гадаєте, втекли?

Його голос затонув у глухому стогоні каменю. Глибоко під залою храму знову загриміла пульсація — ніби древнє серце щойно прокинулось.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍