Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

X.

Темна кам’яна зала знову занурилася в тишу, коли важкі двері святилища за Кем-Руаром зачинилися з глухим скреготом. Лейлу залишили — її силоміць тримали поруч, а Грейсона і Сенна грубо повели в протилежному напрямку — вузьким коридором, звідки долинав вогкий запах вогкості й землі. В руках охоронців блищала холодна сталь.

— У тебе є якісь ідеї? — прошепотів Сенн, трохи прихилившись до Грейсона, поки їх вели сходами вниз.

— Одна, — відповів Грейсон стиха. — Але нам знадобиться момент, коли вони розслабляться.

Вони рухались під вартою двох охоронців — ті тримали ліхтарі і автомати. Похмурі коридори храму вели все далі вглиб, до старих підземель, де, здавалось, не ступала нога людини століттями.

На черговому повороті коридору Сенн раптом спіткнувся і впав, зірвавши з плеча одного з охоронців сумку. Вона з гуркотом покотилася вбік, і один із вартових нахилився, щоб її підняти. Грейсон не зволікав.

Він кинувся вперед, навалився плечем на другого охоронця, вивернув у нього зброю і різко вдарив прикладом у груди. Чоловік захрипів і звалився назад. Сенн, якого ніхто не встиг вчасно зупинити, вже вибив ліхтар у іншого охоронця й кинув його просто в обличчя нападникові. Світло на мить осліпило ворога, й Грейсон ударом кулака остаточно звалив його на підлогу.

— Біжи! — вигукнув Сенн, підхопивши сумку. — Вони можуть швидко оговтатись!

— Лейла… — прошепотів Грейсон, озираючись назад, де далеко згори залишилась зала.

— Ми повернемося. Але мертвими ми їй не допоможемо.

Вони кинулись у бік іншого тунелю — вузького, але освітленого рідкими нішами з тліючими лампами.

Грейсон і Сенн бігли кам’яними коридорами, вибираючи наосліп. Здавалося, самі стіни храму спротивлялися їм — кожен поворот приводив до глухої стіни, до кола або до нових підземних ходів.

Нарешті один з тунелів відкрився перед ними широким залом із напівзруйнованими сходами. Посеред зали темніла стара плита, вкрита піском і пилом. На ній — символ у формі ока, схожого на древній знак Гора.

— Зачекай… — Сенн зупинився, озираючись. — Це не просто зала. Це може бути шлях далі.

— Все можливо. — Грейсон дивився на знак. — Усе це не випадково. Якщо скарабей — ключ, то випробуванням маємо стати ми.

Не було часу на роздуми. Вони кинулись у темний отвір під плитою — вузький хід вів ще нижче, у саме серце храму. І з цього моменту все навколо змінилось — повітря стало густим, майже в’язким. Камінь під ногами — теплішим. І вдалині, під стуком власного серця, Грейсон раптом відчув… пульсацію. Наче щось велике, древнє, чекало попереду.

 

* * *

Святилище зустріло Кем-Руара та Лейлу мовчазним холодом — не фізичним, а тим, що просочився крізь кам’яні стіни, просочився віками тиші, забутої величі і попелу минулого. Ліхтарі в руках людей Кем-Руара відкидали довгі тіні на барельєфи, які оживали в мерехтливому світлі, ніби спостерігали за кожним рухом прибулих.

Кем-Руар ішов попереду. В його руці скарабей світився слабким зеленуватим сяйвом, реагуючи на присутність давніх символів, викарбуваних у центрі підлоги святилища. Лейлу притримували, хоча вона більше не пручалася — йшла з гордо піднятою головою, не зводячи погляду з поганця погляду.

Коли двері ззаду важко зачинились, і святилище поглинула напівтемрява, він зупинився. Скарабей легенько тремтів у його долоні, ніби відчував вагу того, що мало статись.

— І ось ми тут, — пробурмотів Кем-Руар, його голос напружено лунко відбився в кам’яних склепіннях. — Там, куди ми з вами мріяли дістатись... колись. Але тепер я стою тут один.

Він різко обернувся до Лейли. Його погляд палахкотів. У голосі було роздратування, лють, і ще щось глибше — зрада.

— Ви обоє! Ви ніколи не бачили ширше за власну дружбу! Грейсон завжди гальмував те, що ми могли досягти! — Його пальці судомно стисли амулет. — Ти могла бути тут зі мною раніше. Ми могли разом розкрити істину, знайти силу, яка змінює все.

Лейла не здригнулась.

— Сила? — тихо перепитала вона. — Це вже не пошук. Це хвороба, Кем. І ти не один — ти просто залишив нас. Це ти вибрав темряву, а не ми.

Кем-Руар ступив ближче, його тінь впала на її обличчя.

— А Грейсон? Ти ще досі віриш у нього? В того, хто завжди був надто цинічний, але водночас і надто людяний? Він не витримає того, що чекає його далі. Не зможе.

Лейла посміхнулась — майже співчутливо.

— Саме тому він і витримає. Бо він не прагне сили. Він не боїться залишитись собою, навіть у темряві. І саме це — твоя поразка, Кем. Ти втік від страху. А він навчився йти з ним поруч.

Кем-Руар затримав подих, його щелепи напружились. Він мовчав кілька секунд, а потім різко відвернувся.

— Можливо, — прошепотів він. — Але час усе одно стане моїм союзником.

Лейла знову подивилась на стародавні знаки, що світились під ногами. Її голос став майже шепотом:

— Час не вибирає союзників. Він лише терпить тих, хто не боїться чекати.

Десь у далекому коридорі знову почулося глухе гудіння — мов пробуджувався старий механізм. Скарабей в його руці раптово спалахнув сильніше. Та Лейла не відводила погляду. Її віра в Грейсона не похитнулась — навіть тепер, у серці небезпеки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍