Salamander - Темні нащадки, Salamander

Аурелія приклала руку до чола, намагаючись заспокоїтися, але в грудях калатало серце.

— Магія… Вона стає сильнішою, — прошепотіла вона, ледь стримуючи хвилювання. — Це означає, що щось не так. Стіну руйнують.

Аурелія кинулася до дверей, її обличчя відображало рішучість і тривогу.

— Нам треба терміново знайти друїдів, — сказала вона, не озираючись на Лукаса.

Але, коли вона вже взялася за ручку дверей, Лукас схопив її за зап’ястя, зупиняючи.

— Аурелія, зачекай, — його голос звучав тривожно. — Твої вуха… Ти не можеш так виходити на вулицю.

Аурелія зупинилася, наче тільки зараз зрозуміла, що виглядає інакше. Вона торкнулася своїх вух, які досі залишалися фейськими, і глибоко зітхнула.

— Я не можу цього контролювати, — зізналася вона. — Магія стає сильнішою, і я не знаю, як це зупинити.

Лукас обережно повернув її обличчям до себе, дивлячись прямо у її блискучі очі.

— Ми щось придумаємо, — сказав він, намагаючись заспокоїти її.

Він швидко оглянув кімнату і знайшов свою чорну куртку.

— Одягни це, — сказав Лукас, передаючи їй куртку. — Капюшон сховає твої вуха, поки ми не вирішимо, що робити далі.

Аурелія кивнула і натягнула капюшон, ховаючи свою істинну сутність. Вони обмінялися коротким поглядом, і вона ледь чутно сказала:

— Дякую, Лукас.

Вийшовши з кімнати, Аурелія та Лукас взяли свої рюкзаки й спустилися до рецепції. За стійкою сиділа жінка середнього віку з коротким каштановим волоссям, яке трохи виблискувало в світлі. Її обличчя мало м’які риси, а очі кольору лісового горіха здавалися одночасно привітними та пильними. Вона носила зелену блузку і невеликий кулон із каменем, схожим на малахіт, який додавав їй певного шарму.

— Доброго дня, — звернулася до неї Аурелія, намагаючись виглядати впевнено, хоча магічна напруга в її тілі досі не вщухала. — Ми шукаємо інформацію про друїдів. Можливо, ви знаєте, куди нам звернутися?

Жінка трохи нахилила голову, оцінюючи їх.

— Друїди? — повторила вона, її голос був низьким і мелодійним. — Цікавий запит. Але таких тут не знайдеш, — вона зробила паузу, але в її очах промайнуло щось схоже на розуміння. — Хоча… якщо ви шукаєте щось із давнього чи містичного, спробуйте відвідати старовинний ліс біля Стоунхейвену. Там є місце, яке місцеві називають Камінь Вічності.

Аурелія й Лукас обмінялися швидкими поглядами.

— Як туди дістатися? — спитав Лукас.

— Найкраще взяти таксі або автобус до Стоунхейвену, — відповіла жінка. — Далі йти пішки. Місце відоме, будь-хто з місцевих підкаже дорогу.

— Дякуємо, — сказала Аурелія, і вони вирушили до виходу, повні рішучості знайти відповіді.

Вийшовши з хостелу, Лукас дістав телефон і швидко викликав таксі. Аурелія стояла поруч, поглядаючи на вулицю. Повітря було прохолодним, з легким ароматом вологої землі після недавнього дощу. Небо затягнули важкі сірі хмари, але видимість залишалася хорошою.

— Таксі буде через кілька хвилин, — сказав Лукас, зберігаючи спокій, хоча всередині відчував тривогу.

— Добре, — відповіла Аурелія, схрестивши руки на грудях. Вона відчувала магію навколо, її пульсація була слабкою, але стабільною.

Машина зупинилася перед ними, і водій, чоловік із сивими скронями та доброзичливою усмішкою, привітно махнув їм рукою.

— Стоунхейвен? — перепитав він, поки Лукас допомагав Аурелії сісти в машину.

— Так, — підтвердив Лукас, сідаючи поруч із нею.

Двері зачинилися, і таксі рушило в дорогу, швидко виїхавши з міста. Навколо почали з'являтися широкі простори шотландської природи. Уздовж дороги тягнулися зелені луки, огороджені кам'яними стінами, які подекуди заросли мохом. Вдалині виднілися невисокі пагорби, вкриті густими сосновими лісами, що виблискували під променями сонця, яке пробивалося крізь важкі хмари.

На горизонті виднілися старі кам'яні будинки з дахами зі сланцю, що злилися з пейзажем. У повітрі витав легкий аромат вологої землі, а біля дороги іноді пробігали невеликі потічки, які виблискували, мов срібло.

— Тут так гарно, — тихо промовила Аурелія, вдивляючись у пейзаж.

— Це місце ніби створене для легенд, — додав Лукас, спостерігаючи за кам’яними руїнами, які зрідка траплялися обабіч дороги. Вони здавалися залишками давніх часів, мов безмовні свідки історій, що загубилися у віках.

Вони минули невеличке селище, де часом можна було побачити місцевих жителів, які займалися своїми справами. Хтось годував овець, хтось ремонтував стару кам'яну огорожу. Все навколо виглядало таким простим і спокійним, але в повітрі Аурелія відчувала щось більше — невидиму присутність магії, яка тут була природною частиною світу.

Водій, чуючи розмову, поглянув через дзеркало заднього виду і усміхнувся.

— Ви не знаєте, але це місце має свою давню легенду, — сказав він, злегка змінюючи темп, коли таксі наближалося до наступного повороту. — У нас тут, в Шотландії, кажуть, що колись дуже давно, на цих пагорбах і в лісах, мешкали великі дракони. Це були не звичайні істоти, а істоти, які могли контролювати елементи природи, сильні і мудрі. І, за переказами, десь у горах досі можна знайти стародавні печери, де ці дракони ховали свої скарби.

Аурелія поглянула на Лукас, її очі сяяли від цікавості.

— Дракони, кажете? — запитала вона, не зводячи очей з водія.

— Так, — відповів він, сміючись. — Ось у тих лісах, де ви бачили старі кам'яні руїни, ходять легенди, що дракони спочатку жили там. Тільки зараз їх немає. Вважається, що їхні останні нащадки живуть в інших місцях. Легенда каже, що лише найсміливіші могли побачити їх, і хто знає, можливо, хтось із них ще й досі живе серед нас, ховаючись від людських очей.

Лукас, слухаючи, зітхнув і здивовано поглянув на Аурелію.

— Ну, це вже майже як фільм. — Він усміхнувся.

Таксі під'їхало до центру міста, і водій зупинив машину, вказавши на одноповерховий будинок на розі.

— Ось ми і на місці, — сказав він, озираючись на пару. — Бажаю удачі вам тут, у Шотландії. Сподіваюся, вам пощастить побачити все, що шукаєте.