Salamander - Темні нащадки, Salamander

Аурелія і Лукас вийшли з машини, подякувавши водієві. Вулиця була переповнена старовинними будівлями з каменю, і все навколо виглядало так, як у старих картинах.

Лукас і Аурелія переглянулися, і він, піднявши брови, запитав:

— Ну, і де ми цей камінь будемо шукати?

Аурелія, замислившись, згадала слова адміністратора хостелу, що згадував про камінь і місце, де можна знайти важливі відповіді. Вона поглянула навколо, намагаючись зрозуміти, куди їй йти далі.

— Потрібно спитати у когось місцевого, — сказала вона, і вони вирушили в пошуках допомоги.

Спершу вони підійшли до одного чоловіка, що йшов по вулиці з камерою. Він, почувши питання, знизав плечима.

— Вибачте, я тут вперше. Просто турист, не знаю, — відповів він з посмішкою, але Аурелія не здалася.

Вони продовжили розпитувати людей, і через кілька хвилин їм пощастило. Молодий чоловік, підняв голову і сказав:

— О, ви шукаєте той камінь? Так, знаю! Це в лісі, на південь від міста. Улюблене місце туристів, знаєте, там часто зупиняються. Якщо йти через парк і трохи далі, то його важко не помітити. Легенди про нього ходять вже давно.

Аурелія подякувала і кивнула Лукасу, коли вони отримали вказівку.

— Ну, йдемо, — сказала вона, і вони попрямували в бік лісу, на південь від міста.

Місцевість, якою вони йшли, ставала дедалі більш відокремленою. Навколо них простягалася зелена долина, а з обох боків густі ліси обіймали стежку. Повітря було свіжим, з відчутним ароматом моху і вологої землі. Вигляд лісу був таємничим і водночас спокійним: старі дерева з високими стовбурами, покритими лишайниками, створювали враження, що вони тут стояли вже століттями, охороняючи це місце від сторонніх очей. Листя тихо шелестіло під ногами, коли вони йшли вперед. Далеко вгорі були видні сірі гори, що створювали контраст з темно-зеленим лісом.

Лукас озирнувся, а потім поглянув на Аурелію, злегка знизивши голос:

— Ми залишилися одні, так? Чи є тут ще хто? — його очі вивчали навколишнє оточення. Місце виглядало досить відокремленим, і він відчув, як природа навколо здатна поглинути будь-який звук, якби це було потрібно.

Аурелія трохи зупинилася, дивлячись у глиб лісу, а потім знову повернулася до нього, намагаючись подолати тяжкість спогадів, які знову почали спливати в її свідомості.

— Ми одні, — сказала вона м'яко, — але це нормально. Це місце таке... самотнє, як і багато інших місць у моєму світі.

Лукас кивнув, але не поспішав знову заговорити, вловлюючи якусь тінь в її погляді. Після паузи він спитав:

— Розкажи мені про твій світ. Я чув тільки кілька загальних речей... але цікаво, як це виглядає з твоєї перспективи?

Аурелія замислилася. Її погляд мимоволі став далеким, коли вона згадала про місця, які були для неї дорогими і водночас болючими.

— У мене є улюблене місце... маленький будиночок в горах, — почала вона, а голос її став м'якшим. — Це місце, куди ми часто ходили з Даріусом і Каелем. Це була нашій маленький прихисток, де можна було втекти від усіх проблем. Відпочити, поговорити, подивитися на захід сонця. Даріус був тоді ще зовсім іншим, ми були близькими. Каель... він завжди був поруч, як захисник. Це було щось більше, ніж просто місце. Це був наш світ.

Лукас, не бажаючи переривати її, лише слухав, погладжуючи рюкзак, що висів на його плечах.

— Я не можу уявити, як це... коли все змінюється, — промовив він, намагаючись зрозуміти її. Але все ж запитав, — і... Даріус? Він... справді помер?

Аурелія задумалася, її погляд потемнів. Вона ненавиділа згадувати це, але не могла приховати правду.

— Ні, він не помер, — відповіла вона холодно, — але для мене його більше немає. Коли він вибрав сторону батька... все змінилося. Я не можу дивитися на нього так, як раніше. Він вже не мій брат. Він не той, ким я його знала.

Лукас зрозумів, що це питання, ймовірно, було важким для неї. Він не став продовжувати, а лише пішов поруч із нею, прислухаючись до шелесту листя під ногами, намагаючись зрозуміти, чому цей біль так глибоко впливає на неї.

Вони йшли через густий ліс, і місцевість поступово змінювалася. Ліси почали розріджуватися, і перед ними відкривалася величезна зелена галявина. Вдалині стояв камінь — величезний, старовинний, обвитий мохом та лишайниками. Камінь був темного кольору, його велика форма контрастувала з навколишньою природою. Лінії його поверхні нагадували стародавні символи, хоч і були трохи стерті часом. Вокруг каменя був невеликий паркан, а на самій галявині вже зібралося багато туристів. Вони ходили навколо каменя, робили фотографії та обговорювали свої враження. Камінь виглядав велично, але атмосфера була перенасичена людьми, що позбавляло його тієї містичної таємничості, яку він міг би мати в спокої.

Аурелія і Лукас підійшли ближче, оглядаючи величний камінь. Вона оглядала його уважно, намагаючись віднайти хоча б якусь ознаку, що могла б їй допомогти у її пошуках. Але все було як звичайно. Камінь стояв перед ними мовчазно, без жодної підказки. Аурелія підняла погляд, намагаючись знайти хоч щось незвичне на його поверхні, але все марно.

— Нічого, — сказала вона, стиснувши губи. — Це просто камінь.

Лукас, який спостерігав за її реакцією, посміхнувся і витягнув свій телефон.

— Ну, якщо нічого знайти не можемо, давай хоч пофотографуємося, — сказав він, вказуючи на камінь. — На пам'ять.

Аурелія кивнула, і вони разом зробили кілька знімків біля каменя. Лукас жартував і намагався влаштувати їх фотографії, щоб вони виглядали природно. Аурелія засміялася. Вона замружила очі на яскравому сонці, а Лукас стояв поруч і усміхався до камери.

Після кількох хвилин, вони відправилися назад до міста. Камінь залишився позаду, а шум і суєта туристів поступово стихали.

Ліс навколо став дедалі густішим. Деревина була високою і старою, з товстими стовбурами, що виглядали наче якісь древні істоти, які спостерігали за всім, що відбувається навколо. Сонце ледве пробивалося через густе листя, і світло падало на землю лише плямами, розсіюючи тіні, які рухалися, наче живі. Повітря було вологим і прохолодним, наповнене запахом моху та сирої землі. Вітер тихо шелестів серед дерев, а місцями було чутно лише тихий спів птахів.