Настя Левченко - Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко

Розділ 8. Правда виходить назовні

Того ранку Максим прокинувся раніше за Віру. Він завжди був ранньою пташкою, але цього разу щось тягнуло його в самотність. Вірно, звички залишалися, але в його серці була певна порожнеча. Він тихо встав, не заважаючи їй, і пішов на кухню. Спокій, який відчував у таких ранках, був незмінний, хоча сьогодні він мав підсвідоме відчуття, що щось важливе чекає на нього — ніби передчуття, яке важко пояснити словами.

Кухня була знайомою — пахло кавою і свіжим хлібом, але ця знайома тиша чомусь здавалася менш затишною, ніж зазвичай. Максим включив чайник, задумливо наливав воду в чашку, спостерігаючи, як пара виводить химерні малюнки на її краї. Він мимоволі згадав останні дні: розмови, обіди, моменти, коли Віра ставала частиною його світу, якесь невловиме відчуття невідомої гармонії. Все здавалося так простим і водночас таким важливим, поки не стало не таким.

І ось, коли він просто перевіряв нові повідомлення на комп’ютері, його погляд зачепив посилання. Він не одразу зрозумів, чому це посилання так привернуло його увагу, але натиснув. Коли відкрилася сторінка блогу Віри, його серце ненадовго завмерло. Спочатку він подумав, що це просто ще одна публікація про її кулінарні експерименти чи просто набір веселих роздумів про буденне життя. Але чим глибше він читав, тим більше він упізнавав себе в її словах.

«Іноді здається, що він — справжній герой мікрохвильовки. Він прокидається о шостій, готує собі каву, а потім кілька годин витрачає на ту саму рутину, яку я з задоволенням спостерігаю. Спілкується з котом більше, ніж з іншими людьми. Його день — це ідеальна композиція з різних, здавалося б, незначних справ. Але я знаю, що за цими дрібницями є щось більше, і я все більше розумію: ми з ним насправді дуже схожі.»

Його губи на мить стиснулися, і він на мить закрив очі. Чи це була прихована критика? Чи це було визнання його обмеженості, яку він не хотів визнавати сам? Але ж вона описувала його, як вивчала ці рутинні моменти, але водночас це була й інша частина нього — та, яку він ховав.

Далі він натрапив на інші рядки. І тут його серце почало битися трохи швидше.

«Колишні завжди мають тінь. Вони або переслідують, або нагадують. Але справжня конкуренція — це не з кимось. Це з тією собою, яка не вірила, що може бути важливою. І коли ти дивишся на людину поруч — і бачиш, що він бачить тебе — ти вже виграла.»

Тут він відчув, як його ноги стали важкими. Слова наче обвивали його, обтяжуючи, а водночас створювали якийсь дивний відголосок, знайомий, але незрозумілий. Це вже не була проста іронія або спостереження за його звичками. Це було глибше, ніж він міг уявити. Він відчував легкий дисонанс у собі. Як це — коли тебе бачать не лише як частину рутинного світу, а й як людину, з якою можна бути справжнім. І коли вона це писала, чи справді вона це все відчувала? Чи це була просто гра для неї?

А потім з'явилися ще одні слова, що наче остаточно розривали його внутрішній мир:

«А чашки… Чашки можуть стояти де завгодно. Головне — щоб хтось був поруч, хто не боїться їх переставити.»

Ці слова наче встромили ніж у його серце. Вони знову говорили про те, що між ними було — про їхню тінь, їхню конкуренцію, про те, як вони могли бути разом, але в той же час і відокремлені. Чашки, які можуть стояти скрізь, але хтось має бути поруч, щоб не боятися їх переставити. Віро, ти про нас? Він відчував це в кожному слові.

Максим відчув, як його серце стискається, і він майже не зміг дихати. Він кинув ноутбук на стіл, злегка похитнувся і застиг. Відчуття незрозумілого тривожного неспокою охопило його. Чи була вона дійсно чесною з ним, чи це просто гра? І чому вона не сказала йому цього раніше, чому все було мовчки замкнутим у її записах?

Він почув її кроки на кухні. Вона прийшла до нього, як завжди, з усмішкою на обличчі, але сьогодні його погляд був іншим. Він не міг нічого сказати, але це питання не відпускало його: чому? Чому вона не сказала йому це в обличчя?

Віра поставила чашку на стіл, дивлячись на нього.

– Що сталося? Ти виглядаєш, як ніби загубив свою душу, – сказала вона, а її очі виглядали безтурботними, ніби нічого не відбулося.

Максим не зміг приховати гіркоту в своєму голосі:

– Я тільки що прочитав твій блог, Віро.

Віра спочатку не зрозуміла, але тоді її обличчя змінилося.

– Що? – вона нахилилася, наче намагаючись оцінити ситуацію.

Максим не відповів, він лише продовжував поглядати на неї, не знаючи, з чого почати.

– Ти… ти щиро так вважаєш? Що я "спілкуюсь з котом більше, ніж з людьми"? – його голос звучав глухо, навіть не злісно, а саме безнадійно.

Віра, здавалося, не знала, що відповісти. Її очі опустилися на підлогу. Вона зробила глибокий вдих.

— Це ж був жарт, Макс! — Віра стояла в піжамі з лемурами й тримала в руках чашку з написом «Ранок — це змова». — Ну ти ж і сам казав, що не ображаєшся на іронію.

— Іронія — це коли ти кажеш: «О, яка в тебе цікава система зберігання соєвого соусу!» А не коли ти публікуєш в інтернеті, що я "спілкуюсь із котом більше, ніж із людьми", — він кинув погляд на кота, що сидів на холодильнику.
— До речі, Олександр Степанович образився.

Кіт позіхнув, демонстративно відвернувся і заплигнув на підвіконня, з гідністю професора, якого недооцінили на кафедрі. Вона відчула, як її серце стискається від того, що сталося. Вона не могла більше заперечувати, що стала певною мірою безтурботною, коли писала про нього. Вона заплющила очі, намагаючись знайти собі виправдання.

– Макс… я не хотіла, щоб ти так це сприйняв. Я писала з любов’ю, а не щоб зробити тебе об'єктом сміху, – вона тримала його погляд, шукаючи розуміння в його очах. – Ти важливий для мене. Більше, ніж ти собі думаєш.

Максим стояв тихо, його погляд твердий. Він ніколи не був дуже відкритим у своїх емоціях. Він відчував, як його серце стискається від болю, але він не хотів показати цього. Тільки його очі видавали все.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍