Анна Стоун - Гармонія , Анна Стоун

Розділ 6. Кенз

 

Альбрехт пришпорив коня й під’їхав ближче до Ради. Дівчина стояла нерухомо, не зводячи погляду з воріт Кенза. Вони прибули сюди ще зранку, та ворота лишалися зачиненими — граф Джордж Карбрі категорично відмовився впустити їх до міста.

Альбрехт був розгублений. Розповідь Мерліна й особа самого Карбрі розходились між собою як небо й земля.

— Схоже, наші плани змінюються. Гарсе, яка обстановка? Чи щось змінилося біля воріт? — звернувся він до воїна в кольчужній сорочці.

— Ні, Ваша Високосте. Щойно ми наближаємося, з мурів летять стріли. Граф Карбрі не бажає вас бачити. Передав, щоби забиралися геть.

— Йому повідомили про мету візиту? Ми не маємо наміру вступати з ним у бій. — спитав Альбрехт.

— Так, Ваша Високосте. Та саме після цього на нас і обрушився град стріл.

— Як він сміє! — вигукнула Рада. — Якщо не схилить голову перед Великим герцогом, той сам прибуде сюди. І тоді Карбрі не тільки втратить посаду, а й, гадаю, голову!

— Дівчина каже правду. — додав Гарс. — Мерлін наказав повернути всі землі, відібрані королем Колгарі. Якщо Карбрі не послухається — його чекає страта.

Альбрехт перевів погляд на Раду. Як усе просто — не виконав наказ, — вмер.

— Думаю, доведеться ламати ворота. — сказав Гарс, обернувшись до кронгерцога. Він був досвідченим вояком, тому Мерлін і доручив йому допомагати Альбрехтові — але з правом діяти самостійно, якщо молодий герцог не впорається.

— Скільки часу це займе? — Альбрехт пильно вдивився в масивні залізні ворота.

— Вони дуже міцні. Сказати напевно важко.

— У нас немає часу! — різко кинула Рада. — Ми й так витратили чотири дні на дорогу, а Мерлін вимагає, щоби ми за десять днів повернулися до Зарганса! Це завдання неможливе! — вона махнула в бік міста. — Дорога назад займе не менше тижня!

— Справді, часу обмаль. Потрібно щось вирішувати.

— Великий герцог не очікував спротиву з боку Карбрі! Добре, що вам не доручили захоплення Тизона — ви з цим і поготів не впоралися б. — буркнув Гарс.

Рада та Альбрехт обурено перезирнулися. Їхні чарівні обладунки дозволяли говорити подумки.

«Ми билися під Рамуром! Мерлін нам довірив це завдання. Я ненавиджу, коли сумніваються в моїх силах!» — Рада стиснула кулаки, не відводячи погляду від мурів.

«Гарс має рацію: бій при Тизоні передбачався, а Кенз мав зустріти нас мирно. У нас недостатньо людей для штурму. Нас просто перестріляють зі стін...» — відповів Альбрехт, не змінюючи виразу обличчя.

— І що ви пропонуєте, Гарсе? — запитав уголос.

— Штурмувати. Іншого виходу немає. Рано чи пізно проб’ємося.

«Ти бачив, яке в них озброєння?! Ми навіть не встигнемо піднести таран до воріт. І тарана в нас немає. До того ж — я перевірила — ворота майже повністю з заліза. Я не можу їх відчинити». — застерегла Рада.

«А якщо використаємо заклинання Марлета, як у Рамурі?»

«Ми тоді спрацювали чудово. Але хто нам подякував? А якщо пізніше знадобиться знову, а ми вже витратили чари? Тим паче ми не знаємо, як воно подіє. Вперше ми стали акварітісом, вдруге — грифоном. Ал! Той чоловік! Він нас розглядає! Я не пам’ятаю його серед нашого загону!» — здригнулася Рада.

Треба було діяти.

— Відставити штурм! Відходимо! — закричав Альбрехт, щоб його точно почули.

— Як?! Але ж наказ Великого герцога! — Гарс був ошелешений.

— Я тут командую. Нас недостатньо. Нехай граф Джордж Карбрі тішиться — він переміг. Поки що.

— Але, Ваша Високосте...

— Ми вже й так втратили час. У нас і без цього справ вдосталь. Повертаємось до Зарганса негайно.

Гарс змушений був піти й передати наказ.

«Добре придумав! — криво всміхнулася Рада. — Ти теж думаєш, що той чоловік — шпигун Карбрі?»

«Перевіримо. У мене є план. Якщо він шпигун — проведе нас до міста».

Вони відійшли трохи вбік, однак не випускали незнайомця з поля зору. У загоні наростав гул — люди були невдоволені наказом. Хтось навіть бурмотів, що Мерлін віддав командування «дітям».

— Слухайте мене уважно. Ховайтеся в лісі. Має здаватися, що ми відступили. А я з Радою спробую проникнути до міста. — тихо сказав Альбрехт, коли поруч був тільки Гарс.

— Але це небезпечно! Великий герцог не схвалив би такого ризику! Дозвольте супроводжувати вас!

— Ні. Лишайтесь із загоном. Ми впораємось самі.

— Коли ви маєте повернутись?

— Якщо нас не буде до вечора — починайте штурм.

Гарс кивнув. Вони розійшлися.

— Ну? — запитала Рада.

«У нас до заходу Златана. Якщо не знайдемо шлях — використаємо заклинання Марлета».

Вони удали, ніби йдуть разом із загоном, а згодом тихо причаїлися в яру серед чагарників. І невдовзі побачили: чоловік, що викликав підозру, повертається. Очевидно, він відійшов лише на невелику відстань.

Альбрехт і Рада подбали, щоб шпигун бачив, як двоє воїнів у плащах із загону рухаються з усіма. Насправді під плащами були інші люди.

— Ходімо. — прошепотів Альбрехт.

Їх захищав густий ліс та відвід очей, але все ще була небезпека вітру. Скоріш за все біля муру магія невидимості вже не буде працювати. На узліссі ж довелося обережно пробиратися від дерева до дерева. На щастя, вітер був на їхньому боці.

Чоловік ішов попереду, не озираючись. Але наблизившись до мурів, він несподівано змінив напрямок і почав обходити їх. Альбрехт і Рада напружено стежили, намагаючись не втратити його з поля зору.

Він зупинився біля однієї з ділянок стіни — і відкрив таємний хід.

«Ось як він вибрався з міста, а ми й не помітили!» — пробурмотіла Рада.

Вони дочекалися, поки шпигун зник у проході, а тоді кинулися до того місця. Але прохід зник, наче й не було.

Альбрехт вилаявся, обмацуючи стіну. Через кілька хвилин безуспішних пошуків Рада зважилася.

— Invocabu antiqua virtute auxilium... — прошепотіла вона.

— Libera te de compedibus mentis, iunome simus.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍