Анна Стоун - Гармонія , Анна Стоун

На острів вони ступили на п'ятий день після перемоги. Він був пустельний, позбавлений будь-якої рослинності й життя. Навіть бур'ян не хотів рости, а земля була такою сухою, ніби дощ не падав роками. Холод змінився нестерпною спекою.

Морл зібрав найкращих воїнів і зійшов на берег. Острів виявився великим, з безліччю підземних печер.

— Розділіться та обстежте острів! Якщо побачите посох Каноара — негайно повідомте мене, але не торкайтеся до нього! — наказав Морл.

Він пішов углиб острова разом зі своїм охоронцем Сав’єром. Повітря було важким. Кожен крок під ногами хрустіла суха земля, і йому було ніяково на цій пустці. 

Але навіть страх не міг зупинити його.  Десь на цьому острові був посох здатний керувати прибульцями з інших часів. З ним він міг зменшити армію імператора Гордія, який вже встигнув прибрати частину прибульців собі. Цей посох також міг закрити Тріщину, але наразі Морлу це не було потрібно.

Раптом під ногою хлопця тріснула земля, і вона провалилася в діру. Морл завмер, затамувавши подих.

— Сав’єр! — покликав він, але земля під ним обвалилася, і король впав у яму.

Приземлившись на щось тверде, Морл відкрив очі й побачив, що опинився в одній із підземних печер. Він звівся на ноги, переконавшись, що нічого не зламав. Тільки синці залишилися після падіння.

— Сав'єр! — гукнув він нагору.

— Ваша величність! Ви цілі? — долинув голос.

— А що зі мною могло статися? Йди за допомогою! Я огляну печеру!

Морл обережно пішов далі коридором, тримаючи меч напоготові. Кілька разів йому здавалося, що під ногами щось хрустить, а волосся на голові почало електризуватися. Він побачив дивне світло попереду і наблизився до нього.

Йому явився стовп світла, що пробивався із землі посеред печери, схожий на застиглий на одному місці смерч. Ще з корабля вони бачили цей стовп, але зблизька він здавався більш моторошним.  Король відчув, як сильний вітер почав здійматися навколо нього. У паніці він поспішив назад, але збився з дороги й натрапив на кам’яні сходи, що вели нагору.

Морл пішов ними, сподіваючись, що це вихід. Після довгих і виснажливих кроків по розбитих сходах він дістався маленької печери, де сходи продовжували тягнутися вгору серпантином. Король роздратовано обвів поглядом печеру.

Нарешті досягнувши вершини та опинившись в іншій, вищій печері, Морл радісно посміхнувся. Його обличчя засяяло, наче він отримав найбажаніший дар. На кам'яному п'єдесталі лежала на вигляд звичайна дерев'яна палиця, півтора метра завдовжки. Але якщо придивитися, можна було помітити руни, випалені червоним візерунком по її поверхні. Палиця звужувалася донизу, а на наверші мерехтів невеликий аметистовий кристал.

Морл обережно простягнув руку, торкнувшись холодної поверхні. Ніякої загрози він не відчув. Уже впевненіше він взяв посох у руки й розсміявся — могутня реліквія, що могла принести перемогу у війні, тепер належала йому. Навіть Мерлін не здавався вже таким страшним.

Та радість швидко змінилася тривогою. Морлу здалося, що за ним хтось стежить. Повернувшись, він побачив у темряві пару яскравих очей.

— Винеси мене на поверхню. — прошепотів він до посоха.

Аметист на вершині засвітився, і промінь вдарив у стелю, миттєво утворивши отвір. Морл відірвався від землі та за кілька секунд опинився на поверхні.

Те, що він побачив, його здивувало. Ніч уже опустилася над островом, і все навколо заливалося синім світлом від стовпа, що здіймався до небес.

Морл більше не хотів зволікати.

— Я твій господар! Тепер ти мені підкоряєшся! Накажи, щоб усі прибульці часу у війську імператора Гордія перейшли на мій бік! — владно промовив він.

З аметиста зірвався яскравий стовп світла і полетів угору, пронизуючи нічне небо. Раптом громовий удар розірвав тишу.

Знаходитися на острові більше не було сенсу. Повертаючись до кораблів, Морл весь час відчував чийсь пильний погляд на собі. На острові було щось, чи хтось, хто бажав йому зла. Це створіння здавалося так само давнім, як і сама Тріщина.

Морл несміливо помолився богам, обіцяючи, що коли настане час, він закриє Тріщину.