Анна Стоун - Гармонія , Анна Стоун

Навіть коли Альбрехт закінчив, нічого не змінилося. Вони не полетіли, не перетворилися на інших істот. Рада сперлася на стіну — і ледь не скрикнула, коли її рука пройшла крізь неї.

Озирнувшись на себе, дівчина побачила, що її тіло та одяг вкриті синім сяйвом. Вони зрозуміли: можуть проходити крізь матерію. Але ще не усвідомили, що стали невидимими. Щоправда, голоси все ще було чути.

Зібравшись із духом, вони рішуче ступили у стіну — і вона піддалася. Те, що відкрилося за нею, було геть не тим, чого вони очікували. Позаду ховалася темна кам’яна галерея, що спускалася вниз.

Невдовзі під ногами захлюпала вода. Тунель нагадував каналізацію або міське сміттєзвалище — довкола тхнуло застояною вологою та нечистотами.

— Цікаво, чому він не скористався головним входом, а поліз через це... сміттєзвалище? — Рада прикрила ніс долонею, намагаючись не вдихати сморід. Шлунок загрозливо стиснувся.

— Не знаю. Але сподіваймося, цей тунель виведе нас до міста.

Щури час від часу перебігали дорогу, змушуючи Раду зойкати й відскакувати вбік. Нарешті тунель вивів до повороту, що впирався у глуху стіну. Але це не стало перешкодою — вони просто пройшли крізь неї.

З іншого боку чатував озброєний вартовий. Альбрехт інстинктивно потягнувся до руків’я меча, але той не подавав жодної ознаки, що щось помітив. Закляття Марлета спрацювало. Хлопець зітхнув і прибрав руку.

Опинившись на поверхні, вони підняли погляд — і застигли.

— Що це?.. — Рада прошепотіла самими губами.

Місто перед ними було з поганого фільму. Ні кольору, ні життя. Усе — вицвіле, сіре, пригнічене. Від стін і дахів тягнуло вогкістю та бідністю. Навіть повітря мало запах гнилі й старого пилу.

Вулиці мовчали. Люди квапливо йшли по своїх справах, мов привиди. Місто скидалося на в’язницю. Єдиним, що вирізнялося з сірої маси, був замок із позолоченим дахом — чужий, мов з іншого світу.

— Ми повинні з’ясувати, що тут коїться. — прошепотіла Рада. — Але для цього нам треба стати видимими.

— Це небезпечно. Нас можуть помітити. — застеріг її Альбрехт. — Давай спершу обійдемо місто. А потім, якщо треба, знімемо чари.

Рада не заперечувала. Їй і так було ніяково від цього місця.

На іншій вулиці людей було вже більше. Їм довелося йти обережніше, щоби нікого не зачепити. Вони сподівалися почути хоч якусь підказку — може, хтось щось скаже, випадково згадає, що тут відбувається. Але дарма. Ніхто нічого не обговорював. Здавалося, всіх усе влаштовує. Або... вони надто бояться.