Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta

13. Село Вільшани, де зникли всі корови

У селі Вільшани нічого ніколи не зникало. Навпаки — все завжди знаходилось: ключі — в банці з крупою, окуляри — під подушкою, буряк — у коморі, а навіть чужа курка — зранку на своєму подвір’ї.

Але одного ранку все змінилось.

 То був понеділок. Тихий, як чай без цукру. Люди прокинулись, потягнулись, подивились у вікна — і застигли.

У хлівах, на прив’язі, під яслами — не було жодної корови.

Ні однієї.

Ні плямистої, ні білої, ні тої, що з рогом, ні тої, що без. Не було навіть телят, які ще вчора скакали так, що навіть електропастух боявся.

— Це що, саботаж?! — кричав дід Михайло, одягнувши військову шапку з червоною зіркою.

— То, може, хтось украв? — шепотіла тітка Люба, стискаючи хрестик на шиї.

— Чого б корови пішли самі? — дивувались навіть ті, хто не вмів рахувати до трьох без калькулятора.

Усі ходили селом, шукали, питали, заглядали в криниці й на горища (бо хто знає, де ті тварюки могли бути).

І тільки одна людина не дивувалась.

Баба Марфа сиділа на лавці, як завжди, попивала узвар із пляшки з-під "Живчика" і усміхалась. Очі в неї блищали, як у кота, що вже з’їв сметану.

— Я знала, що цей день настане, — шепотіла вона.

Баба Марфа була стара. Настільки стара, що казала: «Я пам’ятаю, як дяків ще в піч садили». Її боялись, поважали, уникали й кликали тільки тоді, коли треба було або прикладати лопух, або знімати «зглаз».

Колись вона мала корову на ім’я Люся. Червону, як закат, тиху, як свято в піст, і розумну, як бухгалтерша в сільраді.

— То була не корова, а подруга, — говорила Марфа.

Але сталося страшне: Люсю забрав колгосп. За наказом, під росписку, під “на благо народу”.

— Твоя, але тепер наша, — сказав голова сільради.

— Ви ще пошкодуєте, — прорекла тоді Марфа. — Я вас не забуду.

Минуло 40 років. Сільрада змінилась. Люся давно — в молочному раю. Але баба Марфа не забула.

І от того самого понеділка, коли корови зникли, вона відкрила стару валізу.

В ній лежав зошит. На обкладинці написано:

 “План К.Р.В.” — Корова Розплати Всеохопної.

У цьому зошиті був маршрут. Список прізвищ. Трави, які треба сушити. Дати місячного циклу. І спеціальний розділ — «Для бур’яну, що вирішить перечити».

Бо Марфа чекала. Вона вивчала, чаклувала, радились із вітром, зорями і навіть з котом, що жив на її горищі й іноді говорив «йо», як гуцул.

І от коли зорі зійшлись, Місяць став, як треба, а Вільшани — як завжди легковажні, вона зробила ритуал.

— В ім’я Люсі, в ім’я справедливості, — прошепотіла баба.

І на світанку всі корови — просто пішли. Без страху. Без криків. Як по команді. По шляху, який Марфа вказала у зошиті.

Люди метались.

— Хто?! Навіщо?! Чому?!

А Марфа сиділа. І пила узвар. І посміхалась.

І коли до неї прийшов новий голова, весь мокрий, червоний, з краваткою навскіс, і крикнув:

— Де корови?! Врожаї ж! Молоко! Гранти! Ви що, з глузду з’їхали?!

Вона спокійно відповіла:

— Я ні. А от ви — давно. То вам була маленька демонстрація. А як не попросите вибачення — я ще й свиней заберу.

Потім вона взяла хустку, пов’язала поверх волосся, вийшла з хати, глянула на село — і клацнула язиком.

І через кілька годин… корови повернулись.

Самі.

Без супроводу.

Але кожна — з червоною стрічкою на рогу. Як згадка про те, хто вони і чому пішли.

Після того у Вільшанах Марфу називали по-різному:

— Відьма!

— Героїня!

— Організаторка параду!

А вона казала:

— Я просто баба. Але якщо у вас буде ще одна "реформа", як з Люсею — я включу план "Гусяча розвідка".

І село знало: з бабою Марфою краще — чай пити. Не конфліктувати.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍