Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta

12. Сашко, який грав на скрипці для картоплі

У селі Струмки все важливе відбувалося на городі. Весілля, сварки, філософські роздуми і, звісно, головна битва року — посадка картоплі. Село жило за календарем, що не потребував свят: вересень — копаємо, жовтень — молимося, що зійде, квітень — садимо, травень — молимося знову.

І серед цього циклу, цього нескінченного ритму сапи і лопати, жив хлопець, якого всі називали Сашко-музикант.

Йому було 13. Тоненький, із білявим чубом і синіми очима, які, здавалося, вбирали в себе небо, коли дивились угору. Він жив з татом, бо мама померла, коли йому було п’ять, а баба ще раніше, бо «спішила до діда». Сашко не пам’ятав їх, але тато розповідав про них часто — із теплом і тугою в голосі.

Тато був не зовсім звичайний сільський чоловік. Його звали Микола, і він працював агрономом у колгоспі, але в душі був поетом. Говорив римами, читав книги, слухав класичну музику, і головне — грав на скрипці.

Сашко пам’ятав той день, коли тато вперше дав йому до рук скрипку:

— З нею, синку, можна говорити про все. І землю вона чує краще, ніж люди.

— А навіщо музиці земля? — тоді ще наївно спитав Сашко.

— Бо земля — це велика вухата жінка. Вона чує. І якщо грати добре — дає більше. Якщо грати від душі — цвіте краще.

Тоді Сашко ще не розумів, що це не жарт. І аж до того самого весняного ранку, коли тато прокинувся о п’ятій, постукав у кімнату і сказав:

— Збирайся. І скрипку бери.

На городі ще лежала роса. Земля була темна, свіжа, з запахом життя, що щойно прокинулось. Сашко дивився, як тато кидає бульби в ямки, присипає, а тоді раптом каже:

— Грай.

— Тут? — Сашко озирнувся. — Для кого?

— Для картоплі.

— Ти з мене смієшся?

— Аж ніяк. Музика — як сонце. Тепло — приходить, де є звук.

І Сашко… зіграв. Сором’язливо, несміливо, тільки кілька нот. Але в повітрі щось змінилося. Легкий вітер доторкнувся до щік, пташки завмерли, ніби слухали, і навіть сусідський пес перестав гавкати.

І так почалось. Щоранку Сашко виходив у поле і грав. Спочатку по кілька хвилин, потім по пів години. Він пробував усе: і «Щедрик», і «Ой у вишневому саду», і навіть Баха (тато колись дав йому слухати). А в серпні, коли копали врожай, то на їх городі картопля була — як гарбузи. Величезна, гладенька, рівна.

Сусіди не вірили:

— То, певно, добрив сипнув!

— Та ні, то місячний календар!

— А може, бур’ян просто не любив музики?

А дід Степан, старий, як трактор «Білорус», лише буркнув:

— Та він тій картоплі просто душу підняв. Як співаєш добре — і бульба чує.

Наступного року музика стала офіційною частиною посадки.

— У кожному ряду — по мажору! — жартував тато.

А Сашко вже не грав, він говорив скрипкою. Він писав мелодії про весну, про запах диму з бабиної грубки, про той самий грім, що будить хату вночі. І здавалось, що навіть сонце вставало трохи раніше, щоб встигнути на його концерт.

Влітку до них приїхала з райцентру дівчина — Настя. Донька нової вчительки. З книгою в руках і планшетом у рюкзаку. Вона випадково почула, як Сашко грав у саду.

— Це Бетховен? — спитала вона, коли він зупинився.

— Ні. Це… поле.

— Що?

— Я грав про поле. Про те, як тато садив, а я боявся, що не вийде.

— Ти — дивний.

— А ти — з міста.

Вона сміялась.

А потім — приходила ще.

І щоразу просила:

— Зіграєш?

— А якщо картопля образиться?

— Я принесу пиріжки.

— Добре. Але тільки з вишнею.

У вересні, на святі села, тато вперше виступив із сином.

— Це мій син. Він грає для картоплі. Але сьогодні — для вас.

І зал аплодував. А Сашко вперше не боявся.

Минуло багато років. Сашко став музикантом. Поїхав вчитись до Львова. Але щоліта — приїздив. І грав. Уже не тільки для картоплі. А для всіх, хто слухав.

І на тому ж городі, де колись були перші ряди, зараз — міні-сцена. І щороку туди приїздять люди. Слухати, як музика росте з землі.

Бо тато Микола мав рацію:

Музика — краще за хімію. Вона не просто дає врожай. Вона лікує. Навіть землю.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍