Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta

11. Баба Христя і її бойові гуси

У селі Підгрушшя давно знали: якщо в селі щось шурхнуло, шарпнуло, загелготіло — значить, то гуси баби Христі вийшли на патрулювання. Їх було сім. Сім штук пір’яної грози: Білий, Сірий, Гроза, Капрал, Муха, Шипляк і командир — Клавдія. Так, гуска. Але така, що дядько Славко, який пройшов дві армії і три весілля, при її вигляді ховався за кущі з вигуком: «Та я краще в АТО, ніж на той двір!»

Баба Христя мала поважні 78 років, металевий таз замість телефону і принципи, міцніші за фундамент сільради. Її хата стояла на узвишші, подвір’я було огороджене не парканом, а авторитетом. До неї не йшли просто так. І не через гусей. А через репутацію.

У 1974-му вона вигнала з весілля голову колгоспу, бо той сказав, що борщ пересолений. У 1989-му вона розібрала погріб, бо там завелися «дуже політичні пацюки». У 2014-му її запросили вести паралельний підрахунок голосів, бо вона «точніша за комісію».

І от якось у село прибули політики.

— Та шо за біда, — сказала Христя, витираючи руки від борошна. — Знову ті карасі з краватками.

Автобус зупинився біля клубу. З нього вийшли: кандидат у депутати, три помічники, двоє відеооператорів, ведуча з мікрофоном і, здається, водій, який просто не встиг втекти.

— Доброго дня! — гукнув кандидат у мікрофон. — Ми привезли вам подарунки, концерти і наш план реформ!

— Ми хотіли б поспілкуватись із старожилами! — додала ведуча.

І тут одна баба шепнула іншій:

— Вони ще не знають...

Почувши шум, баба Христя визирнула за фіранку. Побачила автобус, мікрофон і костюм. І видихнула:

— Ану... Клавдія, бойова! Команда, вперед!

Гуси, які на той момент мирно розминали лапи під яблунею, підняли голови. Вуха у Капрала затіпались (точніше, пір’я за вухами), Гроза похитала дзьобом, а Шипляк зробив бойове “г-г-гггррр!”

Секунда — і всі сім птахів пішли на марш.

Першою до автобусу долетіла Клавдія. Як кажуть у селі — "летіла, як до чужої капусти". За нею бігла решта. Білий зліва, Сірий справа, Гроза — навпростець. Вони не кричали — вони гелготіли так, що мікрофон дав збої.

Кандидат завмер. Його помічник тихо прошепотів:

— Це... то ті самі гуси?

— Я думав, то байки…

— Вони не байки, — сказав хтось із села. — Вони — бабині спецназ.

Клавдія вдарила по ногах першого камуфляжного (той, виявилось, був просто охоронцем). Муха з розгону налетіла на оператора, який упав у кропиву з криком «Знімаю!». Білий залетів у мікрофон, який засвистів і вибухнув “вжжж-грррр”.

Кандидат кинув пакунок з продуктами й закричав:

— Відступаємо! Вони не на нашому боці!

Гуси переслідували делегацію аж до околиці. Бігли з честю. З розумінням. І гідністю.

Коли автобус зник у пилюці, баба Христя підійшла до своїх птахів. Кожному дала по зернині.

— Молодці. Наказ виконано. Хата — чиста. Село — без політики.

І пішла додому — варити вареники. Бо в баби, як в нормальної жінки з досвідом, головне не дебати, а вечеря.

Наступного тижня в селі з’явилось графіті:

“Баба Христя і Гусі — наша оборона, віра й любов”

А в облраді хтось сказав:

— Ми краще в це село не поїдемо. Там... гуси.

Кажуть, що на базі двору баби Христі тепер хочуть зробити тренувальний центр. Але вона не погодилась.

— Я не армія. Я — баба. А баба, якщо любить своє село — захистить його краще, ніж будь-яка агітація.

А Клавдія, між тим, стояла на подвір’ї і гляділа на горизонти. Бо хто його знає — коли знову доведеться захищати Підгрушшя.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍