Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta

10. Хлопчик Артем і його дрозд-розвідник

У селі Вишеньки жити було спокійно. Як у термосі: тепло, затишно і все завжди на своїх місцях. У кожної баби — по кішці, в кожного діда — по радіо, в кожного дитяти — по ровері. А в Артема був дрозд.

Не просто птах. А справжній, бойовий, поштовий і трохи балакучий дрозд на ім’я Сірко. Хоча Сірко — це більше про собаку, але хто сказав, що птахам не можна мати характер?

Артем жив із бабою Стефою, бо батьки були "на заробітках" — абстрактний термін, який в селі означав щось між “на іншому континенті” і “може, скоро приїдуть”. Йому було одинадцять. Він багато мовчав, часто дивився в небо і мав звичку писати записки сам собі.

— Знову? — сварилась баба. — Артемчику, ти б краще косу в руки взяв, а не ті папірці свої!

— Це розвіддані, — казав він серйозно. — Для майбутнього.

Сірко з’явився несподівано. Після грози. Артем знайшов його під деревом — мокрого, розпатланого, з одним крилом, яке дивилось не туди, куди треба. Він приніс його додому, вкрив шкарпеткою, нагодував кашею й назвав Сірком, бо в очах у птаха було щось собаче: відданість, розум і небажання мовчати.

Коли Сірко видужав, він не полетів. А залишився.

І от тоді почалась справжня історія.

Якось Артем пішов на край села. Там, за лугом, починалось інше село — Лугівка. І на межі між ними, під старою грушею, він побачив дівчинку. Вона була у вишиванці, з довгою косою, і носила з собою записник.

— Привіт, — сказав Артем.

— Привіт, — відповіла вона. — Я — Марічка.

— А я — Артем. А це — Сірко.

— Собака?

— Птах.

Вона засміялась. Так, як сміються, коли ще не знаєш, що таке образи. Щиро.

— А чого ти тут?

— Думаю.

— Про що?

— Про все.

Він дістав олівець і клаптик паперу.

— Ти пишеш?

— У мене є дрозд. Він приносить записки.

— Дрозд? Пошта?

— Умовна. Але працює.

Марічка витягла зі свого блокнота маленький листочок і щось написала. А тоді, з усмішкою, подала Сіркові.

— Ану, достав. До Артема. З підписом.

І птах — немов зрозумів — кивнув і полетів.

З того почалось велике переписування.
Щодня Артем приходив на край села. Сідав під грушею. Сірко злітав — і через кілька хвилин повертався з новим листом.

«Артеме, а в тебе є мрія?»
«Марічко, я хочу написати книжку. Про Сірка. І про тебе.»
«А я мрію стати ветеринаром. І щоб був кінь. Свій. Білий.»
«У нас є коза, але вона не біла. Може, пофарбувати?»

Це були найпростіші записки. Без дурниць. Без «лайків». Але в кожній — щось, що змушувало серце робити: тук-тук.

Одного дня Сірко не повернувся.

Артем чекав. Годину. Дві. Вже сутеніло. Він пішов додому, серце стиснулося.

— Мабуть, заблукав, — сказала баба. — Або... Ну, ти знаєш. Птахи — вони ж вільні.

Він не спав всю ніч. А вранці... почув шкрябання по шибці.

Сірко. Облізлий, мокрий, але з запискою, прив’язаною до лапки.

«Я поїхала в місто. Але я повернусь. Сірко — герой. Тримайся. М.»

Минуло літо. Потім — осінь. Сірко знову літав — не до Марічки, а просто так. Але кожного вечора Артем чекав. Писав щось — і давав птахові. Неначе той був не просто дрозд, а поштовий янгол.

А навесні Марічка повернулась.

— Я ж казала, що повернусь, — сказала вона, стоячи під тією ж грушею. — І в мене буде кінь. Правда, ще не білий.

— А в мене буде книжка. Про дрозда.

— І про нас?

— І про нас.

Сірко змахнув крилами і кивнув.

І навіть баба Стефа потім сказала:

— Ну, як на мене, то той птах — не просто птах. Він як Амур, тільки не з луком, а з записками.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍