Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta

9. Місячна ніч і Параска, яка викликала духа Миколи

У селі Кривобаба ніч — це не просто темрява. Це цілий всесвіт із собачого вию, квакання жаб, сну курей і бабиних шепотінь, які чути крізь закриті вікна. Але іноді, коли місяць світить особливо яскраво, щось у повітрі міняється. І саме в таку ніч баба Параска вирішила викликати духа Миколи.

Але не просто «як Миколу». А того самого, що двадцять років тому втік з весілля, забравши з собою два вареники, три пляшки самогону й її серце.

Парасці було шістдесят з чимось, точніше не знала навіть вона. Говорила, що народилась між жнивами і Пасхою, коли ґудзиків не було, бо війна. Але очі мала молоді, гострі, як ніж, і серце, яке досі пам’ятало того клятого Миколу.

— Пішов, сказав, що в туалет. А сам — на коня і в Червоні Яри. І пропав, — розповідала вона всім, хто мав дурість спитати, чого вона не заміжня.

Після того Параска не вірила нікому. Тільки в борщ, буряк і магію. І от коли в селі почали шептати, що в клубі знову буде вечір самотніх сердець, Параска зітхнула і сказала собі:

— Ану, Миколо… Якщо ти ще десь там — покажись.

Вона дістала стару книжку, яку колись тітка з райцентру привезла:
 «Сила духів: як викликати минуле і не посивіти».

Заварила траву. Запалила свічки. Поставила перед собою фото — трохи пожовкле, на якому Микола ще молодий, у кепці, з рибою і тінню усмішки, яка дратувала навіть через роки.

— Так, значить, — сказала Параска, сідаючи навпроти дзеркала. — У ніч місячну, коли кури мовчать, а дід Іван не п’є — можна. Значить, сьогодні.

Вона почала шептати:

— Миколо… Миколо… Як ти чув мене колись — почуй і зараз… Прийди, бо я вже не злюсь. І борщ гарячий, і хата тепла…

Десь у дворі завив вітер. Защеміли шибки. Свічка затремтіла.

Параска затамувала подих.

— Миколо?..

І в цю ж мить — гуп-гуп-гуп у двері.

— Прийшов?! — вирвалось у неї. — Не вірю!

Вона схопилась, розчинила двері й… мало не впала.

На порозі стояв чоловік. У шапці, у ватянці, з торбою і... трохи наляканими очима.

— Добрий вечір, — сказав він. — Я… Микола. З Ясного Лугу. Сказали, тут живе Параска, яка вміє варити найкращий борщ і шукала когось… через духів...

— Ти… що?.. — Параска схопилась за серце. — Ти... не той Микола!

— Та я розумію, — розгубився гість. — Але ви ж посилали… меседж. Через радіо, здається? Чи скайп? Чи той... телепатично?

— Я ВИКЛИКАЛА ДУХА!

— Ну так... Я ж був у полі, копав картоплю. А потім заснув у хаті. І сниться мені — жіночий голос: «Миколо, прийди!» Ну, я й подумав, може, хтось мене кличе. Прокинувся — і ноги самі сюди пішли.

Параска стояла мовчки. Вона не знала, плакати, сміятись чи кидати в нього качалку. А він дивився щиро. Як той, хто випадково потрапив у чиюсь мрію.

— У тебе хоч зуби свої? — спитала нарешті.

— Два — точно. Інші з мостом.

— Діти є?

— Козел є.

— Впишешся, — зітхнула Параска.

Він лишився на чай. Потім — на борщ. Потім — на ніч, бо автобус назад лише вранці.

А через тиждень його бачили з Параскою на базарі. Вона купувала помідори, він ніс сумку. Обоє усміхались.

— То ти мені духа викликала, — казав Микола, тримаючи її за руку.

— Та не тебе я кликала.

— А мені байдуже. Мене покликали — я прийшов.

— І що, не втечеш на коні?

— Хіба що на козі. Але вона вже стара.

Так Параска знайшла Миколу. Не того, що тікав. А того, що прийшов.

І в селі з’явився новий жарт:

— Хочеш знайти свою половинку? Не шукай на сайтах. Шукай через дзеркало.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍