Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

в осередки Руху по всій Україні та широко оприлюднена в ЗМІ[132]. Натомість заяву Полтавської крайової організації, в якій засуджувалися дії Кременчуцької міської організації як такі, що спрямовані на розкол, тривалий час ніде не друкували[133]. У деяких регіонах, окрім відтоку членів, спостерігалося поповнення рухівських структур колишніми активістами ДемПУ і УРП, які не підтримали антирухівських заяв керівництва цих організацій[134].

В’ячеславу Чорноволу все ж вдалося зберегти єдність Руху завдяки масовій підтримці членів організації і ефективній діяльності з реорганізації керівних органів – зміні кадрового складу центрального апарату та зміцненню регіональних структур. Для цього В’ячеслав Чорновіл не лише працював у Києві, а й здійснював численні поїздки в регіональні осередки[135].

Інші партії також не оминули кризові ситуації: падав їхній авторитет, зменшувалася активність низових організацій, послаблювалася партійна дисципліна, скорочувалися партійні ряди. Деякі з них взагалі постали перед загрозою розколу[136]. Наприкінці 1992 р. значна частина із 30 політичних партій, що діяли в Україні, у середньому нараховувала 2–3 тисячі осіб[137]. Загалом в Україні діяло понад 250 громадських організацій включно з політичними партіями. З 52 млн населення країни членами цих організацій були 250 тисяч осіб[138].

До падіння авторитету національно-демократичних сил призвела фактична відсутність випрацьованих ними ґрунтовних соціально-економічних програм, які були б зрозумілі та близькі усім верствам суспільства, а не лише окремим соціальним групам. Безперечно, посилював негативне ставлення до них, особливо в промислових центрах і південних та східних регіонах України, альянс із колишньою партноменклатурою, який не давав фактичної влади, проте формував недвозначні асоціації. Врешті в політичному житті країни значну роль почали відігравати ліві та антидемократичні сили. Найбільшою політичною партією стала Соціалістична партія України[139].

Незважаючи на значну втрату підтримки з боку народних мас, НРУ залишився організацією, позиція якої була близькою багатьом громадянам, що засвідчило соціологічне опитування, проведене в усіх регіонах країни в грудні 1992 року. За даними цього дослідження, Рух отримав 10,1 % підтримки, ДемПУ – 7,4 %, колишня КПУ – 5,2 %, Партія зелених України – 4,7 %, СПУ – 3,3 %, УРП – 2,2 %, об’єднання «Нова Україна» – 1,8 %, Партія демократичного відродження України – 1,6 %[140]. Також Рух одержав найбільше голосів підтримки серед читачів газети «Молода Україна»[141]. Результати цих опитувань продемонстрували, що нове керівництво НРУ обрало оптимальні методи реформування організації і політичної діяльності.

Забезпечивши функціональну спроможність організації, В’ячеслав Чорновіл розгорнув діяльність із підштовхування влади до дієвих реформ. З його ініціативи Мала рада Руху 20 червня 1992 року оголосила про перехід НРУ в опозицію – за умов економічного занепаду, погіршення добробуту народу і посилення негативного ставлення до ідеї незалежності[142]. Невдовзі В’ячеслав Чорновіл оголосив програму дій НРУ: добитися відставки антинародного уряду і створення уряду національної довіри; зібрати підписи за проведення референдуму про довіру Верховній Раді; домогтися якнайшвидшого ухвалення нового виборчого закону і проведення прямих виборів керівників органів самоврядування сіл, селищ, міст; здійснити підготовку кадрів та створити тіньові структури влади усіх рівнів – від сільської управи до уряду держави; брати участь у розроблянні проекту Конституції України та домогтися її швидкого ухвалення новим складом парламенту або Конституційною Асамблеєю; здійснювати контроль за аграрною реформою та приватизацією на місцях; організувати громадський суд над комуністичною ідеологією[143].

Керівництво Руху, який на той момент уже очолював В’ячеслав Чорновіл, розгорнуло заходи з нарощування тиску на владу. В результаті перемовин із різними партіями і громадськими організаціями було утворено коаліцію демократичних організацій «Новій Україні – новий парламент», до якої увійшли 23 політичні партії та організації, зокрема НРУ, Партія демократичного відродження України, Українська консервативна республіканська партія, Спілка офіцерів України, Всеукраїнське козацтво, профспілкові організації (Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників, Солідарні профспілки, Вільні профспілки та інші)[144]. Заявило про підтримку акцій коаліції одне з найчисельніших об’єднань кримських татар – Організація кримсько-татарського національного руху[145]. Незважаючи на те що не вдалося домогтися переобрання Верховної Ради України, тиск і на Верховну Раду, і на Президента був суттєвий.

Початок наступу на владу був саме на часі, адже на середину 1992 року політичне й економічне життя країни перебувало у стагнації. Леонід Кравчук не спромігся взяти курс на швидку політичну та економічну трансформацію, а непослідовно копіював російські реформи[146]. В Україні не відбувалося системних змін ні виконавчої, ні законодавчої, ні судової гілок влади, як це на той час здійснювалося в посткомуністичних країнах Східної Європи. Природно, що відсутність політичних і економічних реформ призвела до погіршення соціальної ситуації в країні[147]. Президент Леонід Кравчук, голова Верховної Ради Іван Плющ, прем’єр-міністр Вітольд Фокін та члени уряду й сили, що їх підтримували, замість реальних справ невтомно повторювали фрази про потребу реформ. Водночас жоден із них навіть не згадував про необхідність переобрання або змін у Верховній Раді чи Кабінеті Міністрів, посилаючись на незрозумілий для суспільства їхній професіоналізм[148]. Про катастрофічні реалії в економіці відкрито заявив у жовтні 1992 року лише новий прем’єр-міністр Леонід Кучма[149], який прийшов до влади після усунення Вітольда Фокіна під тиском опозиції.

В об’єктиві камер. Львів, 1989 р.

Занепокоєння відсутністю реформ в Україні на шпальтах різних газет висловлювали відомі іноземні економісти. Зокрема, в газеті The Independent від 8 червня 1992 року з’явилася стаття, у якій було поставлено під сумнів саму спроможність уряду країни здійснити реформи[150]. Про стримування в Україні реформ колишніми функціонерами Комуністичної партії, що на той час обіймали керівні посади в країні, говорилося й у звіті про Україну відділу закордонних справ та національної оборони Дослідної служби Конгресу США[151].

З посиленням пресингу на владу в суспільстві поширювалися виваженіші оцінки ролі В’ячеслава Чорновола в суспільно-політичних процесах, що відбувалися в країні. З’явилися публікації, в яких ішлося про те, що В’ячеслав Чорновіл передбачав майбутню кризу ще тоді, коли Леонід Кравчук був на гребені популярності. Прийшло розуміння того, як успішно вдалося нейтралізувати, розколоти та дискредитувати опозицію під гаслом єдності заради державотворення тощо[152]. Подібні думки висловлювали як українські громадяни, так і представники діаспори та закордонні аналітики. Зокрема, Іван Дзюба зауважував: «Справді, чи не стоїть за закликами до єдності, згуртованості довкола великої суспільної ідеї прагнення повернути до єдиномислія-єдиноначалія?»[153] Президент Світового конгресу вільних українців Юрій Шимко також недвозначно натякнув на небезпеку «під прикриттям патріотичної риторики задушити опозицію»[154]. В уже згаданому звіті відділу закордонних справ та національної оборони Дослідної служби Конгресу США зазначалося, що Леонід Кравчук, обравши стратегію пасивної підтримки партфункціонерів, намагався заразом дістати підтримку представників опозиції «з можливою надією її розколоти в подальшому»[155].

У грудні 1994 року на черговому