Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

лише три не висунули його кандидатуру на посаду голови НРУ. Керівництво Руху, зрозумівши, що втрачає контроль над організацією, вдалося до провокаційного кроку, фактично закликало до розколу, хоча впродовж роботи з’їзду неодноразово повторювало про єдність. Іван Драч виступив із заявою від імені «членів Народного Руху України з моменту його утворення», у якій містився заклик припинити роботу з’їзду на три місяці і провести перереєстрацію всіх осередків[115]. Ця заява була не експромтом, а заздалегідь продуманим документом, про що невдовзі після з’їзду повідомила одна із його підписанток – Лариса Скорик. Автором заяви був заступник Михайла Гориня у політичній раді НРУ Богдан Тернопільський[116]. Показово, що існувало ще одне звернення від імені В’ячеслава Чорновола та Михайла Гориня до делегатів Третього з’їзду НРУ, в якому йшлося про припинення їхнього змагання за лідерство в Русі на користь переобрання головою Руху Івана Драча з метою збереження НРУ як «широкої, відкритої громадсько-політичної організації, довкола якої будуть гуртуватися державотворчі, демократичні сили України»[117]. Це звернення на зборах не виголошувалося, отже, можна припустити, що воно було ще однією із заготівок опонентів В’ячеслава Чорновола. В інтерв’ю перед Третіми зборами Іван Драч зазначав, що підтримує обрання головою НРУ Михайла Гориня, але «коли б вдалося хоч якоюсь мірою поєднати позиції В. Чорновола і М. Гориня, звести їх воєдино, то він залишився б на посаді голови організації»[118]. В результаті перемовин, що супроводжувалися втручанням Президента Леоніда Кравчука та фінансовим тиском представника діаспори Ераста Гуцуляка, вдалося формально зберегти єдність Руху ціною створення колективного керівництва на чолі з Іваном Драчем, Михайлом Горинем і В’ячеславом Чорноволом, а також департизації всієї вертикалі виборних органів НРУ та переходу в конструктивну опозицію до Президента. Фактично В’ячеслав Чорновіл, відмовившись від перспективи бути обраним делегатами з’їзду єдиним головою Руху, досяг затвердження своєї програми дій. Попереду на нього чекала боротьба зі співголовами за контроль над Рухом і утвердження схваленої зборами програми. Підсумовуючи роботу Третього з’їзду Руху, В’ячеслав Чорновіл назвав його «з’їздом компромісів»[119].

Вічевий трибун. Львів, 1989 р.

Упродовж 1992 року в НРУ тривало двовладдя. Розхитати організацію намагалися як політичні партії – нещодавні учасники НРУ, так і влада. У березні 1992 року спочатку УРП, а невдовзі й ДемПУ оголосили про відмову бути асоційованими членами Руху. У своїх заявах вони розкритикували рішення Третіх зборів про департизацію та опозиційність, оголосили себе правонаступниками Руху і закликали реорганізувати НРУ в коаліцію партій і громадських організацій[120]. Зміст заяв засвідчив, що ДемПУ та УРП мають намір продовжувати боротьбу за вплив у Русі або за окремі його частини.

Центральний провід НРУ відреагував на ці заяви ухвалою від 12 березня 1992 року (21 березня її підтримала Мала рада НРУ), у якій ішлося про те, що Рух надалі залишається відкритою організацією для індивідуальних та колективних членів, а зміни, внесені до Статуту НРУ на Третіх зборах, унеможливлюють його підпорядкування одній політичній силі. Заяви УРП і ДемПУ було названо зробленими без належного фахового аналізу і керованими насамперед особистими амбіціями та вузькопартійними інтересами, що не мають під собою реального ґрунту і шкодять справі єдності демократичних сил України. Для роз’яснення позиції Руху Центральний провід рекомендував територіальним структурам НРУ поінформувати громадськість через ЗМІ про рішення, ухвалені Третіми Всеукраїнськими зборами. Крім того, було поставлено завдання провести перереєстрацію індивідуальних членів із видачею членських квитків та підтвердженням участі в НРУ інших організацій[121].

У липні 1992 року відбулася конференція голів крайових і районних організацій НРУ, на якій було підтримано оприлюднену позицію керівництва Руху. На жаль, шлях співпраці усіх національно-демократичних сил через асоційоване членство у Русі виявився неприйнятним для деяких організацій. Погодившись із ідеєю створення коаліції партій і громадських організацій, куди поряд із іншими організаціями мав би увійти й НРУ, учасники конференції засудили спроби внести розкол як у рухівські структури, так і в ряди національно-демократичних сил. У постанову конференції також внесли пункт про те, що жодна інша організація чи коаліція не може претендувати на ім’я чи спадкоємність Руху[122].

На цьому суперечки між Рухом і партіями не вичерпалися, як і конфлікт між співголовами, адже, за словами Михайла Гориня, на Третіх зборах вийшов компроміс, яким ніхто не був задоволений[123]. На місцях спостерігалося загострення відносин між активістами Руху та партій, особливо УРП, про що зазначалося у травні на засіданні Малої ради НРУ[124].

У ЗМІ розгорнулася широка критика В’ячеслава Чорновола. Йому закидали, що, зазнавши поразки на президентських виборах, він прагне використати Рух як стартовий майданчик для боротьби проти Президента, відповідно, «готовий трощити все довкола», «інтереси власні видає за інтереси України», заради свого авантюрного наміру хоче перекроїти організацію тощо[125]. Під час і після Третіх зборів НРУ Леонід Кравчук також долучився до невиваженої критики В’ячеслава Чорновола, що засвідчили публікації в деяких ЗМІ[126]. У виступі на Всесвітньому форумі українців наприкінці серпня 1992 року Президент України дозволив собі чергові різкі критичні випади проти В’ячеслава Чорновола. Звинувативши останнього у «вожакізмі», розколі Руху, дезінтеграції демократичних сил, Кравчук заявив, що Чорновіл «виявився непридатним як будівник», «б’ючи по владі, він приносить у жертву незалежність України… сьогодні вже шкодить Україні»[127]. З’являлися наклепницькі матеріали про В’ячеслава Чорновола, у яких ішлося, що начебто його брати були німецькими поліцаями, а він має кілька новеньких авто, будує в Києві власний будинок, його син навчається за кордоном тощо[128]. Дискредитаційна кампанія спричинила певну ізоляцію В’ячеслава Чорновола у національно-демократичному середовищі, особливо серед діаспори, але водночас викликала зацікавлення ним. Так, 8 липня 1992 року в газеті The Guardian з’явилася стаття «Опозиція вмирає – дисидент ізолюється», у якій детально аналізувалися події в Україні й увага зосереджувалася на постаті В’ячеслава Чорновола як одного з опонентів Президента Леоніда Кравчука[129].

Під час демонстрації у Львові. 1 травня 1990 р.

Потік необ’єктивної інформації, втручання у діяльність крайових організацій окремих членів вищого керівництва Руху, а також деяких представників Адміністрації Президента, регіональної влади, ДемПУ і УРП призвели до кризових ситуацій у низових організаціях НРУ[130]. Ще напередодні Третіх зборів Руху намітилися конфронтаційні тенденції у рухівських осередках. Зокрема, відбувся розкол у Донецькій крайовій організації, яка поділилася на прихильників В’ячеслава Чорновола і симпатиків Михайла Гориня[131]. Непорозуміння виникали в Київській, Харківській, Івано-Франківській, Рівненській крайових організаціях. Особливо загострилася ситуація в одній із найбільших крайових організацій – Львівській. Щоправда, до кінця 1992 року ситуація в них стабілізувалася. Із сотень районних і міських організацій відкрито виступило проти лінії Руху тільки керівництво Кременчуцької організації, що зумовило розкол у ній. До речі, заява Кременчуцької міської організації була розіслана