Джордж Мартін - Битва королів

Зненацька почувся шум у прибрамній. Забряжчавши ланцюгами, поїхали вгору ґрати, а велика брама розчинилася, пориплюючи залізними завісами.

— Хто дозволив відчинити браму? — обурився Джоф. Через безлад у місті брама Червоної фортеці була зачинена вже багато днів.

У брязкоті криці й тупоті копит з-під ґрат з’явилася кавалькада вершників. Поклавши руку на руків’я довгого меча, Кліган підступив ближче до короля. Гості були пом’яті, пошарпані й запилюжені, але на штандарті в них красувався лев Ланістерів — золотий на малиновому полі. Деякі вбрані були у червоні плащі й кольчуги ланістерівської важкої кінноти, але здебільшого кавалькада, що наїжачилася гострою крицею, складалася з різношерсто вдягнутих вільних вершників і перекупних мечів. Але їхали там й інші: дикі чудовиська з казок старої Нан — з тих страшних казок, які так любив Бран. Ці були в потертих шкурах і в дубленій шкірі, з довгими патлами й буйними бородами. У декого на голові або на руках виднілися закривавлені пов’язки, а в інших бракувало очей, вух, пальців...

Серед вершників на високому рудому коні, у дивному високому сідлі, як у колисці, підпертий ззаду й спереду, їхав карлик — брат королеви Тиріон Ланістер на прізвисько Куць. Він відростив собі борідку, яка ховала приплюснуте обличчя,— колючу та сплутану, рудувату з чорним, і жорстку як дріт. З плечей у нього звисав плащ зі шкури тінь-кота — чорне хутро з білими смугами. Віжки він тримав лівою рукою, а права покоїлася на білій шовковій перев’язі, та загалом вигляд він мав такий самий гротескний, як і того разу, коли навідувався у Вічнозим. Зі своїм випнутим чолом і різнобарвними очима цей чоловік і далі був потворою, якої Санса в житті не бачила.

Однак Томен, радісно заверещавши, приострожив поні та стрімголов помчав через двір. Один з дикунів, незграбний велетень, такий волохатий, що з-під бакенбардів не видно було обличчя, підхопив хлопця з сідла разом з усіма обладунками й поставив на землю поряд з дядьком. Тиріон ляснув малого по кірасі, й задиханий Томенів сміх луною відбився від мурів, а Санса з подивом зауважила, що ці двоє — однакові на зріст. За братом побігла Мірселла, і карлик, загукавши й підхопивши її за пояс, закружляв її.

Поставивши її назад на землю, коротун легенько поцілував її в чоло й пошкандибав через двір до Джофрі. За ним слід у слід ішло двоє чоловіків — чорноокий перекупний меч, який рухався, наче кіт на полюванні, та юний велетень з порожньою очницею, де колись було око. За ними тягнулися Томен з Мірселлою.

Карлик став на одне коліно перед королем.

— Ваша світлосте!

— Ти,— мовив Джофрі.

— Я,— погодився Куць.— Мені здалося, дядька, тим паче старшу людину, належить вітати люб’язніше.

— Казали, ви померли,— мовив Гончак.

Коротун кинув на здорованя погляд. Одне око в нього було зелене, а друге каре, але обидва цілком спокійні.

— Я розмовляв з королем, а не з його дворняжкою.

— Я рада, що ти не помер,— сказала королівна Мірселла.

— В цьому питанні ми з тобою сходимося, люба,— озвався Тиріон і обернувся до Санси.— Міледі, мені страшенно шкода через вашу втрату. Правду кажуть: боги жорстокі.

Санса не могла здобутися на слово. Як він може шкодувати через її втрату? Чи він з неї глузує? Це ж бо не боги жорстокі, а Джофрі.

— І через твою втрату мені теж шкода, Джофрі,— сказав карлик.

— Яку втрату?

— А як же твій король-батько? Кремезний ярий чолов’яга з чорною бородою... напруж пам’ять, і ти його згадаєш. Був королем перед тобою.

— А, він! Так, це дуже сумно, його убив вепр.

— Оце так кажуть, ваша світлосте?

Джофрі нахмурився. Санса відчула, що слід щось сказати. Чого її завжди вчила септа Мордейн? Зброя леді — манери, ось чого. Отож вона приготувала свою зброю й мовила:

— Мені дуже прикро, що моя леді-мати захопила вас у полон.

— Багато кому нині прикро через це,— відгукнувся Тиріон,— а коли я закінчу, комусь буде ще прикріше... однак дякую вам за співчуття. Джофрі, де мені шукати твою матір?

— Вона на раді,— відповів король.— Ваш брат Джеймі раз у раз програє битви,— сказав він і кинув на Сансу сердитий погляд, так наче це була її провина.— Його захопили Старки, отож ми втратили Річкорин, а тепер от її дурнуватий брат проголосив себе королем.

Карлик криво посміхнувся.

— Останнім часом багато хто проголошує себе королем.

Джоф не знав, як це зрозуміти, однак вигляд він мав підозріливий і кислий.

— Так. Що ж. Я радий, що ти не помер, дядьку. Ти привіз мені подарунок на іменини?

— Атож. Свою голову.

— Ліпше б ти привіз голову Роба Старка,— мовив Джоф, кинувши лукавий погляд на Сансу.— Томене, Мірселло, ходімо.

Сандор Кліган на мить затримався.

— Тримали б ви ліпше язика на припоні, коротуне,— зронив він, перш ніж рушити за своїм сюзереном.

Санса лишилася з карликом і його чудовиськами. Вона силкувалася вигадати, що б іще сказати.

— Ви поранили руку,— нарешті спромоглася вона.

— Один з ваших північан приклав мене моргенштерном у битві на Зеленому Зубці. Але я врятувався, звалившись із коня,— поглянув він їй в обличчя, і його усмішка пом’якшала.— Ти така зажурена, бо сумуєш за батьком?

— Мій батько був зрадником,— миттю мовила Санса. Цей рефлекс у неї виробився дуже швидко.— І мати, і брат теж зрадники. А я віддана моєму любому Джофрі.

— Понад усякий сумнів. Віддана, як олениця, оточена вовками.

— Левами,— не подумавши, прошепотіла вона. І нервово роззирнулася, але нікого поряд не було, щоб це почути.

Ланістер потягнувся, узяв її за руку й потиснув.

— Я зовсім маленький лев, дитино, і я присягаюся: тебе я не скривджу,— мовив він і уклонився.— А тепер перепрошую. У мене нагальна справа до королеви й ради.

Санса дивилася, як він іде геть, з кожним кроком важко перевалюючись із боку на бік, наче гротескна потвора. «Розмовляє він лагідніше, ніж Джофрі,— думала вона,— але й королева лагідно до мене говорила. Він усе одно Ланістер, брат королеви й дядько Джофа, тож ніякий він не друг». Колись вона всім серцем любила Джофрі, захоплювалася його матір’ю-королевою й довіряла їй. А вони відплатили їй за любов і довіру батьковою головою. Санса більше не повторить такої помилки.

Тиріон