Джордж Мартін - Битва королів

жеребець у вирі малинових і шарлатних шовків, але сера Донтоса на ньому не було. Лицар з’явився за мить, лаючись і спотикаючись, вдягнений у кірасу й шолом з плюмажем — і все. Ноги в нього були білі й худі, а чоловічі причандали ганебно бовталися в повітрі, поки він ганявся за своїм конем. Глядачі заревіли, посипалися образи. Схопивши коня за вуздечку, сер Донтос спробував сісти на нього, але тварина не хотіла стояти спокійно, а сам лицар був такий п’янючий, що не міг утрапити в стремено.

На той час у натовпі всі вже вили від сміху... всі, окрім Джофрі, в чиїх очах спалахнув вогник, який Санса пам’ятала дуже добре: точно такий самий погляд був у нього у Великому септі Бейлора, коли Джофрі виніс лорду Едарду смертний вирок. Нарешті сер Донтос здався, всівся в пилюку та скинув свій шолом з плюмажем.

— Я здаюся! — загорлав він.— Принесіть мені вина.

Тут підвівся король.

— Барило з королівських підвалів! Хочу побачити, як він втопиться у вині.

Сансі перехопило подих.

— Ні, так не можна!

— Що ти сказала? — обернув до неї голову Джофрі.

Санса не могла повірити, що розтулила рота. Вона збожеволіла? Перед усім двором сказати королю «не можна»? Та вона нічого такого не мала на увазі, просто... хай п’яний, дурний і ні на що не здатний, сер Донтос не хотів нікому завдавати зла.

— Ти сказала «не можна»? Ти так сказала?

— Будь ласка,— мовила Санса,— я просто хотіла... Це ж погана прикмета, ваша світлосте... е-е-е... стратити людину на іменини.

— Брешеш,— сказав Джофрі.— Треба й тебе втопити разом з ним, якщо ти так через нього переймаєшся.

— Я не переймаюся, ваша світлосте,— відчайдушно забелькотіла Санса.— Втопіть його чи відрубайте йому голову, але... стратьте його завтра, якщо ваша ласка, будь ласка... не сьогодні, не на ваші іменини. Я не витримаю, якщо справдиться погана прикмета... жахлива прикмета, навіть для королів, усі співці так кажуть...

Джофрі нахмурив брови. Він здогадувався, що вона бреше: це було видно. За це вона ще заплаче кривавими слізьми.

— Дівчина правду каже,— рипуче мовив Гончак.— Що людина посіє на свої іменини, те й пожне в новому році.

Голос у нього був байдужий, так наче йому й діла немає, повірив йому король чи ні. А раптом це таки правда? Санса не знала. Вона просто бовкнула це, щоб відвернути покарання.

Джофрі розчаровано посовався в кріслі, а тоді клацнув пальцями в бік сера Донтоса.

— Заберіть його. Стратимо цього дурня завтра.

— Він і справді дурень,— сказала Санса.— А ви мудрий, що це розумієте. З нього блазень вийшов би кращий, ніж лицар. Одягніть його у блазенський костюм, хай розважає вас. Він не заслужив на таке милосердя, як легка смерть.

Якусь мить король роздивлявся її.

— Може, ти й не така тупа, як мама каже. Ти чув міледі, Донтосе? — підвищив він голос.— Відсьогодні ти — мій блазень. Спатимеш разом зі Сновидою і носитимеш блазенський костюм.

Сер Донтос, який протверезів од того, що був на волосину від смерті, звівся навколішки.

— Дякую вам, ваша світлосте. І вам, міледі. Дякую.

Кілька ланістерівських гвардійців повели його геть, до ложі підійшов розпорядник свята.

— Ваша світлосте,— звернувся він,— мені викликати для Бруна іншого суперника чи переходити до наступного раунду?

— Ні те, ні те. Комарі, а не лицарі. Я їх усіх страчу, тільки не сьогодні, не на іменини. Турнір закінчено. Заберіть їх усіх геть з моїх очей.

Розпорядник свята уклонився, а от королевич Томен такої слухняності не виявив.

— Я сьогодні мав битися з солом’яним лицарем.

— Не сьогодні.

— А я хочу!

— Мені байдуже, чого ти хочеш.

— Мама сказала, я зможу виступити.

— Так,— підтвердила королівна Мірселла.

— «Мама сказала»,— передражнив король.— Ви як діти.

— А ми і є діти,— гордовито заявила Мірселла.— І поводитися маємо як діти.

— Як вона вас? — зареготав Гончак.

— Гаразд,— здався Джофрі.— Навіть мій брат не зможе виступити гірше за цей набрід. Розпоряднику, винесіть мішень, Томен теж хоче долучитися до тих комарів.

Радісно зойкнувши, Томен помчав готуватися, тупаючи дебелими ніжками.

— Щасти тобі! — гукнула йому навздогін Санса.

В дальньому кінці арени поставили мішень, а королевичевого поні осідлали. Суперником Томена був шкіряний вояк завбільшки з дитину, набитий соломою й насаджений на стрижень; в одній руці він тримав щит, а в другій — ганчір’яну булаву. На голову лицаря хтось прикріпив пару оленячих рогів. Батько Джофрі, король Роберт, носив такі роги на шоломі, пригадалося Сансі... а ще його дядько лорд Ренлі, Робертів брат, зрадник, який проголосив себе королем.

Двійко зброєносців застебнули на королевичі ошатні сріблясто-малинові обладунки. З гребеня його шолома стирчав високий плюмаж із червоного пір’я, а на щиті наскакували один на одного лев Ланістерів і коронований олень Баратеонів. Зброєносці допомогли королевичу сісти в сідло, і сер Арон Сантагар, військовий інструктор Червоної фортеці, подав Томену тупий срібний меч з листоподібним клинком, викуваний по руці восьмирічного хлопчика.

Томен високо заніс клинок.

— Кичера Кастерлі! — закричав він тонким хлоп’ячим голоском і, вдаривши поні п’ятками в боки, погнав по твердій землі до мішені. Леді Танда з лордом Гайлзом незграйно підбадьорювали його, і Санса долучила до їхніх голосів і свій. Король задумливо мовчав.

Томен пустив поні жвавим клусом, рішучо замахнувся мечем і, проїжджаючи повз мішень, засадив клинок у лицарів щит. Мішень крутнулася, і ганчір’яна булава, пролітаючи, добряче піддала королевичу по голові. Томен гепнувся з сідла, і його нові обладунки, вдарившись об землю, заторохтіли, як мішок старих каструль. Меч вилетів з руки, поні легким галопом погнав через двір, а над ареною вибухнув регіт. Голосніше й довше за всіх реготав король Джофрі.

— Ой,— скрикнула королівна Мірселла. Вискочивши з ложі, вона побігла до братика.

Санса відчула напад дивної запаморочливої відваги.

— А ви чому не йдете? — звернулася вона до короля.— Раптом ваш брат забився?

— Навіть якщо так? — знизав плечима Джофрі.

— Допоможіть йому підвестися й запевніть, що він проїхався чудово,— не могла зупинитися Санса.

— Він звалився з коня й гепнувся на землю,— зауважив король.— Де тут чудовий виїзд?

— Ви тільки погляньте,— втрутився Гончак,— а хлопчина хоробрий! Збирається спробувати вдруге.

Томену саме допомагали вилізти на поні. «Якби ж старшим був Томен, а не Джофрі! — подумала Санса.— Я не