Alina Pero - «наречена» свого шефа, Alina Pero

Ніч після барбекю видалася на диво теплою.

Я лежала в ліжку, прислухаючись до тихого цокання годинника і віддалених звуків нічної природи.

Десь у дворі цвіркун видавав свою серенаду, а вітер ледь чутно ворушив фіранки.

Гордій уже спав на підлозі біля мого ліжка.

Я повернулася на бік і, заплющивши очі, спробувала заснути.

Але не тут-то було.

Спека, спрага, думки, які крутилися в голові, як непосидючі білки.

І ще цей Гордій…

Я згадала, як він возився з двійнятами, як сміявся, як його очі світилися щирою радістю.

Він був таким живим, таким іншим, не таким, як на роботі.

Я зітхнула, сіла в ліжку і вирішила піти випити води.

Тихо, щоб не розбудити його, я злізла з ліжка.

Зробила два обережні кроки вперед…

І НА ЩОСЬ НАСТУПИЛА.

Це «щось» різко зойкнуло і смикнулося.

— Що за…?! — пролунав хрипкий голос Гордія.

Я не встигла навіть злякатися, як втратила рівновагу.

В одну мить мої ноги змішалися з руками, і я впала вниз.

Прямо на Гордія.

БА-БАХ.

— Ой! — вигукнула я, відчуваючи, як моє тіло звалилося прямо на його груди.

Він рефлекторно обхопив мене руками за талію, наче намагався захиститися від неочікуваного нападу.

Ми завмерли.

Дихання затрималося.

Темрява.

Тиша.

Його очі близько-близько.

Я відчувала його тепло крізь футболку.

Він, мабуть, відчував моє серцебиття, яке зараз гупало, як барабан у рок-групі.

Я розгублено кліпнула.

Він виглядав не то здивованим, не то переляканим.

— Що це було? — нарешті запитав він, його голос звучав трохи хрипко.

— Гравітація, — пробелькотіла я, намагаючись якось виправдати свій «ефектний» політ.

Він посміхнувся куточками губ.

— Серйозно?

— А що ще?

Він ледь стримав сміх.

— Я думав, це твій новий спосіб зблизитися зі мною.

Я відчула, як гарячий рум’янець розливається по щоках.

— Можна подумати, ти не міг постелити десь в іншому місці!

— А можна подумати, ти не могла дивитися, куди йдеш?

— Це було несподівано!

— Для кого? Для мене чи для тебе?

Я надула щоки.

— Мабуть, для нас обох.

Він хитро посміхнувся, але не відпустив мене.

— Ти завжди така непередбачувана?

— А ти завжди такий впертий?

— Тільки коли мені хтось падає на голову.

Я звуково закотила очі.

— Якщо ти натякаєш, що я важка…

— Ні, я натякаю, що ти небезпечна.

Я зітхнула.

— А тепер ти мене відпустиш?

— Можливо…

— Гордій!

— Добре, добре.

Він повільно розтиснув руки, і я швидко відкотилася убік, відчуваючи, як все тіло горить від сорому.

— І все ж таки, що ти тут робила?

— Хотіла води випити.

— Ага, а вийшло, що ти випила мої нерви.

Я буркнула щось нерозбірливе і, нарешті, піднялася на ноги.

Гордій знову ліг на спину, але тепер, здається, боровся зі сміхом.

— Що? — недовірливо спитала я.

— Нічого… Просто у нас з тобою дуже кумедні способи зближення.

Я закрила обличчя руками.

— Якого біса?!

Він засміявся, і його сміх був таким розслабленим, таким справжнім, що я навіть на секунду забула про свій сором.

Я похитала головою, узяла пляшку з водою і пішла назад до ліжка.

Але перед тим, як лягти, я зазирнула вниз.

Гордій лежав із закритими очима, але його губи були розтягнуті в усмішці.

Я тихо посміхнулася собі.

— Надіюсь, завтра ти не розкажеш про це всій родині.

— Я ще подумаю, — пробурмотів він крізь сон.

Я закотила очі і, нарешті, заплющила їх теж.

Ця ніч була справді божевільною.

Але одне я знала точно: між нами щось змінювалося.

Щось, чого я поки що не могла пояснити…