Шепіт Оповідачки - Ніщо не зникне, поки я тебе шукаю , Шепіт Оповідачки

Останній поцілунок двох сердець

Вітри, що віють із заходу, були холодними, і навіть найменші рухи здавались такими важкими. Темрява ночі почала поступово відступати, перші промені сонця, ще слабкі, ледь торкались країв горизонту. Схід сонця, мов спалах, розривав нічну тишу, оголюючи лінію землі, вкритої білим снігом. Блискучий сніг сліпив очі, відбиваючи ранкові промені, ніби саме тут зосередилась вся краса світу.
Селіна бігла через ліс, її ноги торкалися снігу, а серце було важким, як ніколи. Її думки, як вітри, несла темрява — вона не могла зупинитись. Все, що вона відчувала, це страх за нього, за Ріґора.
Люди з її родини, здавалося, вже були далеко позаду. Її родичам не вдасться знайти його, поки вона сама не зустрінеться з коханим. Дівчина знала, де він буде — на відкритому полі, де вони колись гуляли, де ночі здавались такими ж темними, як і їхня любов. Там, серед безмежного снігу, він буде.
Коли Селіна виходила на поле, темрява нічного лісу розсіювалася, і на її обличчі вже бриніла сльоза — вона не могла витримати більше. Дівчина відчула його — Ріґор був там, де мала бути вона.
Коли вона досягла відкритого поля, її погляд впав на милу її серцю фігуру. Ріґор стояв один, високий, мов статуя, обличчя йому освітлювали перші промені світла, а його чорне волосся розвіював вітер, здавалось, він був єдиною плямою темного кольору в цьому світі, що наповнювався холодним блиском…

***
Він почув її — Селіну. Дівчина бігла через сніг і його серце завмерло від її присутності. Ріґор почув її дихання, побачив постать, яка виринала з ранішнього туману. Тендітна фігура дівчини наближалась і вампір відчув, як зв'язок, що бринів між ними, знову наповнює його єство сенсом.
Ріґор стояв, мовчазний, весь його вигляд був холодним, але в його очах було щось більше — відчай, туга і, можливо, навіть бажання померти. Вони обидва знали, що ця ніч, це переслідування — їхня остання спільна мить.
Селіна не зупинялася. Її обличчя було сповнене рішучості, кроки  швидкими і впевненими. Вона бігла, навіть не розуміючи, що саме робить, тільки знаючи, що це її єдиний шанс бути з коханим. Дівчина не могла залишити його, не могла дозволити, щоб він помер один. Вона йшла до нього, не звертаючи увагу на жодні небезпеки.
Ріґор побачив, як обличчя дівчини наповнюється відчайдушною любов'ю і коли вона підбігла до нього, в грудях вампіра спалахнуло останнє тепло. Він розумів лише те, що тепер вони разом, і це було останнє, що їм залишалося. Ріґор простягнув руки, щоб обійняти Селіну, і в той момент, коли її груди торкнулися його грудей, срібна куля, випущена з рушниці Гарета, розірвала їх обох…
Ріґор тримав кохану в своїх обіймах, його очі заповнилися сльозами, яких він не збирався визнавати, навіть перед самим собою.
— Селіно... — голос ледь чувся, він не міг повірити в те, що сталося. Це було неможливо.
— Я... буду... завжди з тобою, — прошепотіла Селіна в останній раз, її серце билося все повільніше, і світ навколо поступово став темнішим.
Дівчина впала на нього, його рука все ще була на її тілі, їхні пальці переплелися. Вона не мала часу навіть усвідомити, що сталося, коли в його очах згасло світло, і її власне серце також зупинилося. Куля пробила їх одночасно — вона стала останнім поцілунком, останнім єднанням їхніх душ.
Закохані залишалися лежати разом на галявині, їх тіла переплетені між собою, кров, що змішалася зі снігом, наче символ їхнього єднання, якого ніколи не мало би бути. У тій останній миті, коли їх руки тиснули одна одну, обидва відчули, що смерть не була кінцем. Це було звільненням. Вони не залишалися один без одного. Вони вже не могли бути розділеними ніким і нічим.

***
Гарет не вагався. Він ніколи не вагався.  Він вистрілив.
Він не чув криків чоловіків позаду, не чув гавкоту собак. Світ стиснувся до одного руху, одного спалаху.  
Срібна куля пробила груди вампіра — і водночас тіло його сестри. У ту ж мить він зрозумів, що сталося. Занадто пізно.
Селіні не вистачило часу навіть на крик. Вона лише здригнулася в останньому подиху, пальці стиснули одяг вампіра, і вони разом опустилися на сніг.  
Пальці Гарета стискали руків’я мушкета, холодне залізо впивалося в шкіру. Він бачив тільки їх: Селіну й чудовисько. Вона лежала на його грудях, схопила його, ніби хотіла вберегти, ніби хотіла закрити собою. Її чорне волосся розсипалося по його плечах, а сніг під ними вже темнів від крові.  
Тиша.  
Серце Гарета застигло в грудях, а світ раптом втратив кольори. Він стояв, не рухаючись, не дихаючи, спостерігаючи, як сніг поглинає кров двох, тих, хто мав бути по різні боки світла та темряви, але загинули разом.  
Він не міг повірити.  
Не міг прийняти.  
Він убив її.  
Його люди вже підбігали, хтось схилився над тілом вампіра, хтось кликав Гарета. Але він не слухав. Він бачив тільки Селіну. Її бездиханне тіло, її руку, що ще тримала пальці Рігора.  
Вона обрала свою долю. І він не зміг її врятувати.  
Його місія була виконана. Вампір мертвий. Але чи став світ від цього чистішим? Чи став він сам сильнішим?  
Ні.  
Лише холод і порожнеча залишилися в його серці...
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍