Шепіт Оповідачки - Ніщо не зникне, поки я тебе шукаю , Шепіт Оповідачки

Сніг скрипів під копитами. Тяжке дихання коней зливалося з гарчанням собак, які вже взяли слід. Темний ліс огортав вершників, але вони не зупинялися.
Гарет стиснув поводи, нахилившись вперед, вдивляючись у сліди на білих просторах. Він не потребував слів — усі чоловіки знали, чому вони тут. У їхніх очах палала жага розправи, а в серцях — холодна рішучість.
— Він недалеко, — кинув один із них, стягуючи капюшон. Його голос був низький, напружений, ніби сама земля під ними дрижала від наближення хижака.
Собаки скиглили від нетерпіння, розгрібаючи лапами сніг. Вони знали, що десь попереду — не людина, не звір, а щось інше. Те, що треба знищити.
— Швидше, — гаркнув Гарет. Його пальці стиснули рушницю.
Місяць висів над ними, мов свідок цієї гонитви. Він осяював шлях, ведучи їх до жертви. Попереду, серед засніжених дерев, миготіла тінь.
— Там! — хтось крикнув, і коні рвонули вперед. Кінець був близько.
« Цього разу я не зволікатиму»
Вітер рвав плащ Гарета, мороз щипав обличчя, але він не відчував холоду. У ньому горіла лише одна думка: вбити чудовисько, що хотіло забрати його сестру.
Він ще міг усе виправити. Ще міг урятувати її від цього божевілля. Селіна була наївною. Вона не розуміла, що означає потрапити до лап темної істоти. Їй здавалося, що вона закохана, що це щось більше, ніж просто чари. Але Гарет знав краще.
«Він забрав її розум. Він забрав її від мене».
Руки стиснули рушницю міцніше. Срібні кулі вже були в стволі. Одна — для тварюки. А якщо доведеться — друга для неї. Він би не дозволив їй піти за ним. Не дозволив би втратити себе. Він мав урятувати Селіну. Навіть якщо для цього доведеться розбити її серце.
Гарет гнав коня крізь ніч, а разом із ним летіли спогади.

Батько, що падає на землю, хапаючись за розірване горло. Мати, що кричить його ім’я, коли темна тінь тягне її у лісову гущавину. Він був там. Був дитиною, яка ховалася за деревами, надто слабкою, надто безпорадною, щоб хоч щось змінити. Кров на снігу. Їхню родину розірвали на шматки.

Тепер історія повторювалася. І знову він бачив, як темрява простягає до них свої руки. Але цього разу він не був беззахисним хлопчиком. Цього разу він не сховається.
Селіна може його ненавидіти, може ніколи не пробачити, але він не дозволить, щоб тварюка забрала її, як забрала їхніх батьків.
Гарет уперто стиснув рушницю. Він відчував її вагу, її силу. Цього разу не буде жалю. Не буде страху.
«Ти не забереш у мене більше нікого».
Тінь промайнула між деревами.
— Вогонь по ньому! — вигукнув Гарет і мисливці рушили вперед.

***
Покинувши сад, Ріґор пірнув у темряву лісу, його кроки залишалися мовчазними, але думки були гучними, як буря, що розриває тишу ночі. Кожен його рух був автоматичним, але всередині вирувала боротьба — боротьба між тим, ким він був, і тим, ким міг би бути, якби все склалося інакше… Він залишив Селіну, але його душа була прив'язана до неї, немов невидимий ланцюг, який все одно не давав йому спокою.
Проте в цей момент не було місця для жалю. Його думки були спрямовані на одне —  втекти, уникнути битви. Він знав, що Селіні необхідно було жити в світі, де йому не було місця. Де її родина не могла б дізнатися правду про його існування. І хоча Ріґор відчував, що любов Селіни — це те, що могло би змінити його самого, він знав також і те, що життя дівчини не повинно бути затьмарене тією темрявою, яку він приносив.
У лісі він відчував наближення загрози. Спочатку це був лише тихий, невидимий шепіт у повітрі, але з кожним кроком, з кожною хвилиною, що наближала його до темних кордонів свого існування, вампір відчував себе все більш загнаним у пастку. Він знав, що Гарет не залишить його в спокої. Він не дозволить йому втекти. І навіть коли Ріґор спробував змінити напрямок, йому було ясно, що його переслідувачі наближаються з усією рішучістю, яка була притаманна родині Селіни.
Але Ріґор не повертав. Він не хотів битися з ними. Він не мав сили чи бажання боротися за своє життя. Тривале утримання від крові робило його слабшим за його братів по темряві, які не відмовляли собі у задоволенні жаги. Ріґор вирішив, що якщо це буде його кінець, то він зустріне його спокійно. Якщо він має померти — то, може, це була б єдина можливість звільнитися від постійного мучення. Люди не мали жодної сили над ним, крім його власної готовності залишити все позаду
Ріґор зупинився, почувши, як хрустять снігові кроки. Він не мав сили повернутися — його тіло було втомленим від тривалої втечі, а душа важка від почуттів, які він намагався приховати. Він не боровся з ними, бо відчував, що не варто. Ніхто не мав сили змінити того, що вже сталося. Його смерть мала стати кінцем для нього, і він подумав, що так буде краще для Селіни. Він не мав права залишити її у світі, де його темна сутність лише приносить смерть…
Тим часом у серці лісу він помітив ще одне наближення — більш гостре, більш інтуїтивне. Це була Селіна. Вона йшла слідом за ним. Це була не просто фізична присутність — він відчував її душу, її емоції, навіть через відстань..