Enni an - Скасуйте рух часу, Enni an

Розділ 12

Катя усвідомлює, що час минає, і вона не може продовжувати жити, не вирішивши хоча б одну важливу для себе проблему – проблему з батьком. Усі ці роки, незважаючи на те, що їй було важко, вона якось заплющувала очі на його відхід і відсутність. Але тепер, коли їй залишилося так мало часу, вона не може змиритися з тим, що не спробує дізнатися правду. Чому він пішов? Чому не боровся за їхню сім’ю? Чому ніколи не повернувся, навіть коли могла б бути така можливість? І найголовніше – вона хоче його пробачити, незважаючи на все, що сталося.

Катя сиділа на підвіконні, тримаючи в руках телефон. Гортала стрічку новин, повідомлення і, нарешті, натрапила на стару записку з номером батька, яку колись залишила її мама. Звісно, цей номер був давно втрачений. Він зник без сліду, і всі ці роки його не було. Не було навіть слова, навіть спроби повернутися. Скільки разів Катя намагалася зрозуміти, що з ним сталося? Чому? Чому він не писав? Але зараз у неї не було часу на ці питання. Зараз їй потрібно було його знайти.

— Мама не говорила, де він... — прошепотіла Катя собі під ніс.

Але у неї була остання надія – вона могла знайти його через людей, через знайомих, хто колись працював з ним, спілкувався.

Вона почала шукати в інтернеті, розпитувала старих знайомих, навіть намагалася знайти записи про нього в старих газетах. Так, крок за кроком, вона дізналася, де він може бути. Через кілька днів її серце закалатало швидше, коли вона нарешті знайшла його номер.

Це було нелегко. Кілька днів вони просто переписувалися і, зрештою, домовилися зустрітися.

Катя прийшла у призначене місце – невеликий парк на околиці міста, про який колись розповідала мама. Її руки були холодними, коли вона поправляла сумку і чекала. Попереду, десь у далечині, стояв її батько. Його постать була такою ж, як у її дитячих спогадах – сильний, з легкою сутулістю, з очима, які колись дивилися на неї з любов’ю і турботою. Але тепер усе було інакше. Він став старшим, змарнілим, але чи змінилося щось за всі ці роки?

— Ти... ти справді прийшла? — сказав він, мало не з острахом у голосі. Це було не те, чого вона очікувала. Він здавався ніби розгубленим, невпевненим.

— Я... хотіла поговорити, — відповіла Катя, намагаючись приховати хвилювання. Її серце калатало, але вона була налаштована рішуче. Зараз не час для жалю.

— Ти, мабуть, злишся на мене? — сказав він, зітхаючи. Він сів на лавку і поклав руки на коліна. Було видно, що його голос тремтів.

— Я не злюся. Я просто... не розумію, — відповіла Катя. — Я не знаю, чому ти пішов і не повернувся. Чому ти покинув нас?

Її голос звучав твердо, але в ньому було щось м’якше, щось, чого вона сама не очікувала почути від себе. Вона не хотіла плакати, вона хотіла зрозуміти.

Він мовчав. Кілька секунд вони сиділи у тиші, відчуваючи, як між ними утворюється невидима прірва.

— Я... не знав, як це виправити, — сказав він нарешті. — І ти теж, мабуть, знаєш, що інколи, коли людина робить помилку, буває важко повернутися. Я не хотів завдати тобі болю, Катю.

— Тоді навіщо ти пішов? — не витримала Катя. Від цих слів сльози підступили до її очей.

Але він уже не міг відповісти. Його погляд став згаслим. Він явно переживав. Це було важко – і для неї, і для нього. Катя теж хотіла, щоб усе було інакше. Щоб він не пішов, щоб мама не залишалася одна.

— Може, я просто не могла тебе пробачити, — тихо сказала Катя, коли він замовк. — Але зараз... я розумію.

Він довго мовчав, потім обійняв її. Це було несподівано, але в цьому не було гіркоти. Це було те, чого вона чекала.

— Ти сильна, Катю. Ти справді сильна. Я пишаюся тобою, — сказав він, обережно відпускаючи її.

— Ти теж, — відповіла вона.

Коли Катя йшла від батька, вона відчувала полегшення, але водночас – порожнечу. Зустріч із ним не дала їй усіх відповідей, на які вона сподівалася. Але вона зрозуміла, що хоча б тепер знає правду і може його відпустити.

Її кроки були легкими. Вона йшла додому, відчуваючи, що на душі стало трохи легше. Можливо, прощення було саме тим, що їй потрібно було зробити.

Через деякий час Каті стало трохи важко через дружбу з Ромою. Рома, як і завжди, занадто піклувався про неї. Він перевіряв, як вона себе почуває, завжди пропонував допомогу. Це було мило, але й трохи дратувало її. Катя відчувала, що втрачає свою свободу, ніби він намагався тримати її під контролем. Вона вже не могла цього приховувати.

Того дня Рома знову написав їй, запропонував зустрітися.

— Привіт, Катю! Як ти? Може, прогуляємося після школи?

Катя глянула на екран телефону і відчула знайоме роздратування. Вона не хотіла з ним зустрічатися, його поведінка була надто солодкою. І все ж вона не одразу відповіла, щоб не створювати зайвого приводу для запитань.

Рома, не отримавши відповіді, не знав, що думати. Він звинувачував себе у всьому, не розуміючи, чому вона нічого не відповідає. Врешті він написав ще одне повідомлення:

— Гаразд, сподіваюся, у тебе все добре, але якщо що, пиши).

За кілька хвилин Ромі надійшло ще одне повідомлення – від Крістіни.

— Рома, хочеш прогулятися? Я сьогодні вільна.

Без особливих роздумів він погодився.

Вони зустрілися й пішли гуляти парком, балакаючи про навчання. Крістіна була життєрадісною і дуже милою, але її сіро-блакитні очі ніби щось приховували.

Раптом вони зайшли до кафе й побачили там Катю. Її погляд, коли вона помітила їх, був холодним і напруженим...

Рома одразу помітив її, але нічого не сказав. Він не знав, як реагувати. Чому вона тут? Чому не попередила його, що теж збирається сюди?

Катя сиділа й дивилася на них, не стримуючи ревнощів. Рома помітив її погляд, але не зрозумів, що відбувається. Він сидів із Кристиною, слухав, як вона емоційно щось розповідає, і підтримував розмову. Це викликало в Каті дику злість.

Після цієї зустрічі Рома відчув певну дистанцію між ними, але не знав, що це означає. Він намагався налагодити спілкування, але Катя продовжувала уникати його.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍