Деніел Кіз - Війни Міллігана

особистості. Усе, що я маю знати, — чи можете ви нести відповідальність за свої злочини і чи становите небезпеку для інших.

аллен кивнув.

З обличчя Мілкі зникла усмішка.

— Дозвольте поставити вам кілька запитань. Яке сьогодні число?

— 30 жовтня 1979 року.

— Назвіть п’ятьох президентів США з ХХ століття.

— Картер, Форд, Ніксон, Кеннеді, Ейзенхауер.

— Відповідайте швидко: столиця Греції?

— Афіни, — відразу відповів аллен. — Столиця Індії?

— Нью-Делі, — миттю зреагував Мілкі. — Я дуже добре знаю географію. Столиця Куби?

— Гавана. Я теж нічогенький. Канада?

— Оттава. Пакистан?

– Ісламабад. Столиця Норвегії?

— Осло, — відповів Мілкі. — Непал?

— Катманду, — не здавався аллен.

Вони пройшли ще кілька раундів, і аллен загнав славетного психіатра США та закордону у глухий кут:

— Столиця Замбії?

Товстун почервонів — вочевидь, усвідомив свою поразку.

— Ну добре, містере Мілліган, немає сенсу продовжувати цей тест. Я не бачу жодних ознак психозу чи недієздатності. На суді я скажу, що вам тут не місце і що ви можете повернутися у Афінський центр. І я скасую всі ваші препарати.

аллен аж заковзав на стільці від радості. Їм з Річардом сьогодні неабияк пощастило. Йому страшенно кортіло розповісти своєму маленькому другові, що сталося, і він запитав:

— То на сьогодні ми закінчили?

— Тільки після того, як ви назвете столицю Замбії.

— Вибачте, док, але я і сам її не знаю, — з усмішкою мовив аллен, виходячи з кімнати.

— Упіймав мене на мою ж вудку!

— Ну, таке життя. Іноді виграєш, іноді програєш, — мовив аллен уже з дверей.

— Шкода псувати вашу перемогу, містере Мілліган, але столиця Замбії — Лусака.

Розгублений аллен попрямував у свою кімнату. Однак загалом усе пройшло непогано. Його адвокати будуть раді почути такий відгук Мілкі.

Він зателефонував Алану Ґолдсбері та сказав обов’язково викликати Мілкі на наступне слухання 3 листопада.

Це вже точно треба відсвяткувати. Час серйозно задуматися над виготовленням того шмурдяка.

(2)

Після припинення прийому «Стелазину» спочатку було важко. аллен постійно почувався втомленим, не міг спати і не мав бажання бодай щось робити. Нарешті організм почав очищатися від препарату, і вперше за кілька тижнів аллен відчув себе живим. Повернулися відчуття. Виявилося, що вже три дні йде дощ, а він лише зараз помітив, як краплі б’ються об вікно. Потоки води, що лилися за склом, гіпнотизували й заспокоювали. аллен довго сидів біля вікна із ґратами та вдихав чисте свіже повітря. Він почувався не просто живим — він почувався реальним. Уперше після того, як поїхав з Афін.

аллен причесався, узяв мило, щітку та рушник і пішов трохи освіжитися перед сніданком. Увійшовши до кімнати з умивальниками, він почув, як Боббі наказує Річарду добре вимити за вухами.

— Доброго ранку! — привітався аллен.

Боббі простягнув йому бритву, яку передавали по черзі.

— Ось, тримай. Це нова — поголися добре, поки її не передали зомбі. Ті, мабуть, разів з двадцять поголяться, поки вона повернеться.

— У мене є план, — заявив аллен.

— Втечі?

— Та ні. Як зробити випивку.

Боббі озирнувся, перевіряючи, чи ніхто їх не підслуховує.

— Як ми можемо допомогти?

— Спочатку треба зібрати інгредієнти. Почнемо з хліба: візьміть за сніданком скільки зможете та принесіть у кімнату.

— А нащо нам хліб?

— У ньому є дріжджі. А вони потрібні для бродіння. Додамо фруктовий сік і цукор з їдальні — і буде нам жумагар! У тюрмі ще кажуть «сем».

— Шикуйсь у чергу! Час жерти! — урвав їх крик наглядача. Черга повільно поповзла трьохсотметровим коридором з трубами на кухню. У їдальні було 75 столів на чотирьох, поруч з якими стояли прикручені до підлоги стільці, що могли обертатися. Їжа парувала й чекала роздачі, біля посудин стояла стара товста жінка, яка накладала порції й ставила на пластикові підноси. З приборів давали тільки ложки.

На сніданок готували вівсянку і варені яйця, а до них — хліб з маслом, молоко й апельсиновий сік у паперянці. Хліб можна було брати самому — його кількість не обмежували. аллен пошепки сказав Боббі взяти якомога більше, але так, щоб не викликати підозру. Той передав це Річарду.

Четвертим за їхнім столом був Ґейб. Йому видали подвійну порцію, яку він зосереджено мовчки поглинав. Відволікся він лише раз — його ложка зависла у повітрі на півдорозі до рота, — коли побачив, як три його товариші потай від наглядачів запихають під сорочки хліб. Він нахмурив брови і продовжив працювати ложкою.

— Біллі, а як же ми пронесемо сік? Що, в кишені наливатимемо? — пошепки запитав Боббі.

— Ні-ні. Це ж помаранчевий сік. А нам треба виноградний. Його дають на обід. Я вже придумав, як ми його візьмемо.

— Так-так, — нахмурив Ґейб брови, — виносите хліб під сорочками? Плануєте вкрасти сік? Господи, що ви, в біса, задумали?!

— Друже мій велетню, — відповів аллен, ховаючи ще один шматок хліба під сорочку, — ми робитимемо випивку.

— З хліба і соку?

— Ага. Тому візьми з собою хліба в кімнату. Якщо пощастить, то в суботу у нас буде стільки бухла, що можна буде споїти всіх, у кого ще лишилися мізки.

— Це як той шмурдяк, що роблять у в’язниці?

— Приблизно. Нічого вишуканого, але нам згодиться. Після обіду вони повернулися у відділення і сховали більш як буханку хліба у шафці аллена. Ґейб сів на унітаз, склав ноги на ліжко й закинув руки за голову. Річард тихенько примостився на ліжку, допиваючи свій «Кул-Ейд», а Боббі та аллен пили каву.

— Ну, професоре, розкажіть, як же ми пронесемо сюди сік.

— Ми вкрадемо кілька пакетів з катетерами у медпункті. Вони доволі міцні.

Ґейб не второпав:

— Що за пакети з катетерами?

— Пакети для сечі, дурень, — пояснив йому Боббі. — Як на нозі у старого із зеленою табличкою на дверях!

Ґейб скривився.

— Ні-ні, все нормально, вони стерильні, — пояснив йому аллен. — Використані ми не братимемо.

— А, зрозумів, — нарешті дійшло до Боббі. — Ми закріпимо їх під сорочками й пронесемо сік у них!

— Ага. Тепер лишилося придумати, як поцупити пакети.

— А, це я владнаю, — сказав Ґейб. — У обід будуть, — він підвівся й вийшов.

— Ну, значить, найскладніше ми вирішили, — підсумував аллен.

Річард реготнув. Боббі почухав носа.

— Сподіваюсь, усе вийде. Після того лайна, що випало на нашу долю, випити не завадило б.

До обіду Боббі й аллен грали у шахи. Дошка хиталася на ліжку, але це не заважало. Річард торкнувся ліктя Боббі, питаючи дозволу налити собі ще «Кул-Ейду» — той не заперечував.

Коли малий вийшов, аллен з Боббі обговорили, як важливо підготувати його до самостійного життя, перш ніж Боббі переведуть у