Деніел Кіз - Війни Міллігана

Боже! Допоможіть! Господи, сюди! Швидше! Браксо знов укусив залитий кров’ю палець, намагаючись розгризти сухожилля. З його підборіддя стікала кров.

томмі скрючило. Раптовий спазм шлунка викинув блювоту через рот і ніс. Він ударився колінами об підлогу. Краєчком ока побачив, як додолу упав шматочок пальця без шкіри — і все навколо почорніло…

Через деякий час він розплющив очі й побачив Річарда, який вологою ганчіркою витирав йому обличчя. Він мовчав — просто співчутливо дивився. У кімнаті був також Боббі — він змивав кров зі стіни й раковини. Містера Браксо не було. Боббі розповів, що його крики почув Ґейб і прибіг на допомогу. Він зреагував миттєво: схопив Браксо за зап’ястки своїми ручиськами і потягнув до медсестри. Можливо, саме завдяки цьому той не стік кров’ю й не помер.

У кімнату увійшов Рузолі у супроводі Фліка й Оггі. Він озирнувся довкола і всміхнувся:

— Ну що, містере Мілліган, як вам новий постійний дім?

(3)

Минуло кілька днів. Тишу загальної кімнати раптом порушив малий Річард Кейс, що прибіг з дикими очима й панічно схопив Боббі за светр, намагаючись щось сказати.

Боббі негайно вихопив своє лезо і приготувався його захищати.

— Заспокойся, Річарде. Вгамуйся, — сказав аллен.

За відсутності негайної небезпеки Боббі сховав лезо в шкарпетку.

— Малий, що сталося? Сядь і розкажи спокійно.

Річард ніяк не міг припинити заїкатися, аж поки аллен не гаркнув:

— Цить!

Той негайно замовк та нервово пискнув.

— Зроби повільний глибокий вдих. Отак… Спокійно. Видихай. Ось тепер розповідай, що сталося.

— Д-д-доктор к-к-каже, я по-попоїду додому!

Боббі з алленом глянули одне на одного і всміхнулися. — Молоде-е-ець! — вигукнули вони в один голос та ляснули одне одного по долоні.

— То коли ти їдеш? — спитав Боббі з виглядом гордого батька.

— За д-д-два ти-тижні суд. І додоктор Мі-мілкі каже, що в-він ск-к-каже судді, що я н-не не-не-небезпечний, — він склав долоні разом і підвів очі до стелі. — Дякую то-тобі Боже! — прошепотів він. — Те-тепер я можу ві-ві-відпочити.

Він озирнувся навкруги. Увага збентежила його, з обличчя зник радісний вираз, і він знов замкнувся у своєму мовчазному світі.

— Ну, таке не можна не відсвяткувати! — сказав Боббі. — Сходи-но принеси «Кул-Ейд» і приймач з моєї кімнати.

Річард радісно кивнув і чкурнув по речі.

— А чому він тут? Він наче й мухи не образить, — поцікавився аллен.

— Річард був матусин синок. Матір любив більше за саме життя. Якось він прийшов додому й побачив п’яного батька на підлозі — він до смерті забив дружину молотком і відключився. Це просто зруйнувало його душу. Батька посадили, але Річард все одно не міг думати ні про що, крім помсти. У нього дах поїхав. Отак одного дня він зайшов у магазин на заправці і, погрожуючи пістолетом, наказав віддати йому гроші з каси. Потім вийшов надвір, сів біля дверей і дочекався копів. Він розраховував, що його відправлять у ту ж саму в’язницю, що й батька, а там він зможе вбити покидька. Копи здогадалися про такі плани і відправили його сюди. Йому лише дев’ятнадцять…

— А ти сам як тут опинився?

Очі Боббі стали крижаними. Не треба було запитувати.

— Я тут, бо ходив у церкву щонеділі…

Прийшов Річард з «Кул-Ейдом» і приймачем. Боббі простяг руку, але той притис радіо до себе, наче захищаючи.

— Що т-т-треба сказ-з-зати? — мовив він.

— Дякую, Річарде, — ввічливо відповів Боббі.

Той радісно засяяв і простяг йому приймач.

— «Кул-Ейд» підходить для звичайного свята, — зауважив Боббі, — а тут не завадило б щось міцніше. Шкода, що в нас нічого немає, щоб випити за твоє звільнення.

— Ну якби знати за тиждень, то могли б організувати. — Це ж як? — не зрозумів Боббі.

— Бродіння.

— Куди бродіння?

— Бродіння, або ферментація, — пояснив аллен.

Боббі ясніше не стало.

— Так вино роблять. Самогон. Бухло.

Тут до нього дійшло.

— А звідки ти знаєш, як це робити?

— У Лебаноні навчили. Вони називають це «жумагар». Спочатку треба придумати, як дістати інгредієнти. Дай мені трохи часу поміркувати. До вашого «Кул-Ейду» не завадили б цукерки? Я принесу. Відсвяткуємо хороші новини.

Річард щасливо всміхався. Не так уже й багато треба йому для щастя.

Розділ 5

Втрата часу

(1)

Пізніше того дня спокій коридору порушив рев товстуна Оггі:

— Міллігане! До медсестри!

Наближаючись до центрального кола, аллен побачив, як Рузолі жестом відправляє його собі за спину до медсестри.

аллен увійшов усередину.

Місіс Ґрандінґ сиділа за столом і переглядала список пацієнтів. Поруч з нею сидів товстий чоловік з густими бровами, такими ж чорними, як і його прилизане волосся. Він їв великий сендвіч з багету, і майонез стікав по його численних підборіддях.

— Знайомтеся, це Фредерік Мілкі, наш штатний лікар.

Доктор Мілкі проштовхнув решту свого сендвіча до рота вказівним пальцем (при цьому мізинець він тримав рівно) і прицмокнув губами. Тим самим рівним мізинцем він підняв окуляри в пластиковій оправі на перенісся.

— Сідайте, містере Мілліган, пробурмотів він з набитим ротом, вказуючи на дерев’яний стілець. — Почну з того, що я — найуспішніший психіатр у США та за кордоном, — він протер губи коричневою серветкою. — Не вірите? Спитайте кого завгодно — будь-хто підтвердить.

Він зняв окуляри, протер скло банкнотою у десять доларів та уважно вдивився у документ, що лежав перед ним на столі.

— Так-так, чому ви тут опинилися? Подивимося…

Вираз його обличчя ставав дедалі більш спантеличеним.

— Ага, ось воно… Усі ці злочини ви скоїли у сімдесят сьомому, і з того часу перебували спочатку у лікарні Ґардінґа, а потім у Афінському центрі. А чому ж вас відправили сюди?

аллен і не збирався нічого пояснювати. Будь-яка більш-менш розумна людина може прочитати це у його картці. Цей товстун страшенно дратував. Після двох тижнів у Лімі, протягом яких його труїли «Стелазином» та «Амілтріптіленом», що ледь не перетворило його на зомбі на кшталт містера Браксо, цей найславетніший психіатр запитує, що він тут робить!

Звісно, можна було підлеститися, але аллен подумав, що зверхність допоможе швидше від нього відкараскатися. Що йому втрачати? Вочевидь, доктор Лінднер все одно зробить усе можливе, аби лишити Біллі тут назавжди.

— Мене перевели сюди з Афін, — холодно почав він, — бо мене не влаштовував їхній сервіс. А у вас тут, я чув, просто чудова кухня з французьким кухарем.

Мілкі реготнув, від чого його жир затрусився.

— Ну що ж, містере Мілліган, я не знаю, навіщо вас сюди відправили, і мені начхати, що там кажуть про ваші множинні