Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Де ж ти такого велетня знайшла? – поцікавився Раймар, виходячи з сараю у новому одязі.

- Та ходив тут один, - неоднозначно відмахнулася Ада.

- Я йду до Ловчого. Тобі щось потрібно?

- Невже залишиш свою дружиноньку одну? – награно заохала знахарка. – А якщо такий скарб хтось захоче вкрасти?

- То я йому щиро поспівчуваю, - підморгнув Раймар і попрямував у бік селища.

- Їжі принеси, - прокричала йому услід стара. – А то тебе лося не прокормиш!

Ловче гуділо людським різноголоссям. Десь святкували заручини, десь сварилися, а десь, незважаючи ні на перше, ні на друге, працювали. В першу чергу, герцог попрямував до старости. З дому чулася музика та веселі пісні. Проте до гостя одразу ж вийшов господар і запросив відсвяткувати майбутнє весілля дочок.

- Щиро вдячний за це, але я у справах, - ввічливо відмовився Раймар. Але зловивши на собі занадто непривітний погляд, додав: - Жива ваша знахарка. Ще й вас всіх переживе.

Хоча в останньому чоловік був не впевнений. Вже двічі Аді раптово ставало зле. Нехай всього лише на мить, але для її віку чи треба більшого?

- Мені треба відправити декілька листів. Але надзвичайно важливих. Тому потребую охочого побувати в ролі гінця. Заплачу добре, але за виконану роботу.

- Це ви вчасно, - навіть не задумавшись відповів Ерсте. – Завтра звідси поїде ціла ватага гостей. Частина з них міська. Можуть відвезти листа.

- Ти добре знаєш цих людей?

- Мої майбутні зяті, - з деякою гордістю відповів староста.

- Тверезі голови зараз є? – без особливої надії поцікавився Раймар.

- Ну… - Ерсте винувато почухав потилицю. – Вони завтра зранку заїдуть до Ади і поговорите.

Герцог кивнув і запитав те, від чого його співрозмовник здивовано крякнув:

- Де тут можна купити гарну сапу та косу? Сокиру? А ще замовити сіна.

- Ну… Е-е-е… Та в жінки корчмаря спитайте. Вона вже точно знає,, хто і що зараз продає.

Подякувавши, Раймар збирався попрямувати до корчми. Проте Ерсте, вочевидь під впливом хмільних напоїв, вигукнув:

- Вчора зашморг на шию хотіли кинути, а сьогодні город будете сапати?

Герцог різко зупинився, але не поспішав відповідати. Повільно розвернувшись, він зробив декілька кроків до старости та запитав:

- Наскільки я зрозумів, всі тут дуже люблять Аду. Чи не так?

- Авжеж, - хвалькувато кивнув той.

- Вона вам дітей лікує, худобу.

- Авжеж, - повторився Ерсте.

- А окрім малого дівча, ще хтось ходить до неї додому? – все таким же вкрадливим тоном поцікавився Раймар.

- Буває, - розгубився староста. – Перед Днем Благословення Олеандри так взагалі дівки табунами ходили. Хоча й ми часом заїжджаємо за травами чи мазями різними.

- І чим платите за послуги?

- Так Ада не бере грошей. Ми їй їжу передаємо чи хустину яку.

- Угу, - кивнув герцог. – Частенько, значить. І ніхто з вас не бачив дворища, що поросло бур’яном? Сараю, який так і світиться від дірок. Тину, що майже весь завалився. Чи баню біля саду.

- Я-яку б-баню? – раптом зніяковів співрозмовник.

- Отож бо, що ніяку. Літня жінка навіть не має, де помитися. Та що там бані. Дров! Топить якимись гілками. Вчора горлопанили, яка вона у вас неймовірна, а самі для знахарки й пальцем не поворухнули.

Ерсте винувато замовк, а Раймар нарешті попрямував до корчми. Дружина хазяїна і справді допомогла. Більше того, вона попросила написати список всього необхідного та до вечора обіцяла зібрати. Раймар же використав цей час, аби написати листи. Вийшло багатенько – аж чотири: Едвіну, Вільяму, молодшому брату в своє герцогство і герцогу цих земель. Зібравши свої речі, чоловік заплатив за кімнату. Після чого вийшов на вулицю і навіть присвиснув. Перед входом на нього чекав невеликий віз повністю забитий різною всячиною. Окрім інструментів, які просив Раймар, і невеликого переліку товарів, туди додали цілі мішки круп, декілька горщиків з маслом і медом, сушені та мочені овочі, випічку, в’ялене м’ясо… Перелічити все, що знаходилося на возі було важко. Здається, там навіть був якийсь одяг з гарної тканини.

Біля всього цього стояв Ворон, що незадоволено косився на гору товарів. Всім своїм виглядом він показував, що ні за які яблука не потягне віз.

- Ти вгадав, - хмикнув Раймар. – Будемо тебе впрягати.

У відповідь на це Ворон спробував вкусити руку господаря, але одразу ж дістав по носі щигля. Після чого кінь обурено фиркнув та дозволив запрягти себе у голоблі. Проте герцог не став застрибувати на воза, а просто повів тварину поряд з собою. Та й, чесно кажучи, у чоловіка погано виходило правити каретами чи навіть чимось дрібним на зразок того ж возу.

До будинку знахарки Раймар дібрався вже затемна. Вдалині чулося виття вовків, від чого Ворон трохи нервував. Та й місце, яке господар голосно обізвав сараєм, коню вочевидь не сподобалося. Проте тварину силоміць впхнули в тісне стійло, після чого залишили на самоті з невгамовною козою.

Тим часом герцог повернувся до возу та почав розбирати. З лісу нарешті з’явилася знахарка.

- Не боїшся сама в темноті ходити? – поцікавився чоловік, складаючи мішки за порогом будинку. – Ще й двері залишаєш відкритими.

- І як же я до тебе жила? – награно здивувалася стара. – Що це ти за мотлох притягнув?

- Мотлох? – фиркнув Раймар. – Не рахуючи чималеньких запасів їжі, тобі тут ще й два сарафани поклали. Гарненькі, до речі.

- Пф-ф-ф… - відмахнулася Ада. – І куди мені їх надягати? До кози чи вовків?

- Ти ж казала, їх тут немає, - пригадав герцог.

- Тут немає, - двояко відповіла стара, зазираючи до житла та запалюючи свічку. – І куди мені його все дівати тепер?

- Не хвилюйся, я з’їм, - підморгнув Раймар.

- А це що? Матрас?

- Так, - аж занадто весело підморгнув чоловік, заносячи предмет до будинку.

- Е! Ти куди? В сарай неси! – обурилася знахарка, поспішаючи за Раймаром.