Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

По-перше, вона була застарою. Хапатися за енергетичні потоки можуть лише молоді дівчата. Їх тіло здатне витримати навантаження від дикої магії. Більше того, воно ще має змогу «рости», аби пройти певну «еволюцію». Простіше кажучи – спотворитися. Чорні нігті або зуби, червоні очі, фізичні вади та зелені вени по всьому тілу – ось стандартні прояви відьомської сили. Проте головне – затьмарений розум. Чорнокнижниці не зварять тобі чаю і не відріжуть свіжого хліба. Скоріше вже язик чи палець. Таке згодиться в багатьох зіллях. І діти по їх дворищу теж не бігають. Малеча безпомилково відчуває темну силу та десятою дорогою обходить таких сусідок. І, звичайно ж, селища біля відьомського лігва аж ніяк не процвітають. Зазвичай люди там хворіють, вбивають один одного, втрачають розум.

За час проведений з відьмоловами, Раймар надивився на абсолютно жахливі речі. Канібалізм, зґвалтування, вбивства… В найгірші ночі до нього приходили спогади, аби змусити прокинутись в холодному поті. Це мучило не тільки його. Всіх, абсолютно всіх, хто встиг зіткнутися з могутніми відьмами. І те, як багато їх було, справді шокувало. Звідки? А головне – нащо? Жодна так і не пояснила, для чого все це. Когось вдавалося упіймати в антимагічні кайдани та засадити до в’язниці. Хтось гинув у спробі вбити відьмоловів. Загін Едвіна брав перевагу своєю кількістю. Проте траплялися смерті і серед них.

Згадуючи найзапекліші бої, Раймар потер шию. Саме там білів слід від зубів. Одна з темнокнижниць (а їх виявилося дві в тому ж самому домі) підкралася ззаду і спробувала поквитатися з герцогом. Майже вдалося. Під ребрами частенько нив ще один шрам від гострих нігтів. А перед дощем боліло стегно, продірявлене отруйним кинджалом. Угумммм… Зате є, що згадати в цьому житті. І немає, чого розповісти. Хіба що, як страшилку перед сном.

Тим часом знахарка привела їх до невеликої галявини посеред кам’янистих пагорбів. Раймар здивовано роззирнувся. Там була далеко не одна могила. І на жодній не виднілось імені. Лише якісь незнайомі символи.

- Що це за кладовище? – поцікавився чоловік, обережно проходячись між надгробками з необробленого каміння.

- Тут спочивають жриці Олеандри, – зітхнула Ада і прийнялася обривати занадто нахабний хміль.

Рослина вирішила зіпнутися на найвищі надгробки, чим погрожувала перетворити їх на груду зелені.

- Так багато… - здивувався герцог.

- Раніше була головна жриця та адептки, що розходилися по селищах. Вони проводили ритуали, лікували, допомагали. Потім почали з’являтися відьми. В якийсь момент поріддя зла прийнялися вбивати нас.

- А зараз? – Раймар зупинився посеред галявини, відчуваючи, що це і справді особливе місце.

- Зараз відьмам не до жриць. Тепер ви вбиваєте їх. І час від часу нас.

Останні слова Ада промовила без жодної злості чи докору. Просто констатувала факт.

- Це неможливо, - заперечив Раймар. – Відьмолови спочатку перевіряють ціль або ж захищаються при прямому нападі.

- Я не знаю, - тяжко відмахнулася рукою стара та обперлася на найближчий камінь. Вочевидь їй знову стало недобре. – Просто кажу те, що чую від інших жриць. Нас залишилося дуже мало. Ми вже не можемо допомагати людям у повному обсязі. Он вона. Позад тебе.

Знахарка змінила тему і вказала на невеличкий кам’яний насип. Він мало чим відрізнявся від інших. Хіба що каміння не так сильно обросло мохом. На імпровізованій могильній плиті виднівся знак. Він нагадував хвилясту гілку з декількома листочками, не надав герцогу жодної інформації. Проте хтось не так давно приніс сюди невеличкий букет польових квітів.

Йдучи геть, Раймар поцікавився:

- Що означає малюнок?

- Рослина, - Ада виглядала вже більш бадьоро і з радістю попрямувала додому.

- Тобто?

- В кожної зі жриць є свій особистий дар, що допомагає служити богині. Дівчина, яка потрапила сюди з іншого світу, мала такий же самий дар, як і я, - Раймар не відводив від старої зацікавленого погляду, тому вона все ж таки промовила: - Я відчуваю рослини. Їх призначення і стан. Кого полити треба, а кого пересадити, наприклад.

- Тобто? – повторився герцог.

- Ти, що, папуга? – роздратовано фиркнула Ада.

- Хочеш, щоб я повірив тобі, то розповідай подробиці.

- От послала ж богиня женишка, - пробубніла знахарка, але пояснила: - Я не навіжена. Голоси рослин не чую. Просто розрізняю це. Ось як ти дивишся на своє тіло і розумієш, що його помити треба.

Раймар мимоволі оглянув себе.

- Що, нічого не бачиш? – награно здивувалася Ада. – Тоді ще й понюхай. То вже точно зрозумієш. Моя коза і та приємніше пахне.

Знахарка сердито покрокувала далі, а герцог ледве не розреготався. З цією бабцею йому точно не буде нудно. Наздогнавши співрозмовницю, Раймар поцікавився:

- Ідея гарна та тільки щось я в тебе бані не бачив.

- Ну ви тільки послухайте його! Баню йому подавай. А може, краще мармурову ванну та пару дівиць, щоб спину натерли?

- Прекрасна ідея, - підтримав чоловік. – Я люблю брюнеток.

Знахарка сердито скривилася і махнула зморщеною рукою вліво від дворища:

- Он там річка. Тільки дивись не втопися. А то від такого щастя й померти можу.

За цим разом чоловік все ж таки не витримав та розсміявся, а Ада, продовжуючи сварливу тираду, попрямувала поїти козу.

Повернувся Раймар аж через годину. Щоправда без сорочки. Після ночівлі в сараї його одяг мав неймовірно специфічний вигляд. Тому сорочку довелося випрати, шкода, що зі штанами так не зробиш.

- Ти чого голяка мені тут тиняєшся? – обурилася знахарка, побачивши чоловіка напівголим.

- Зараз накину сорочку і вона по дорозі до селища висохне. В таку спеку це питання двадцяти хвилин.

- Я тобі онде на лавці чистий одяг поклала, - стара вказала на купку одежі з простого льону.

- Яка щедрість, - хмикнув Раймар, але подарунок прийняв.

Тепер він більше походив на місцевого дурачка. Велетенські штани, підперезані шматком мотузки, довелося заправити в чоботи. Інакше вони волоклися по землі. Оскільки сорочка теж була на декілька розмірів більшою, її рукави герцог просто обрізав мечем. До речі зброя, прикріплена на поясі, виглядала тут немов вишенька на тістечку.