Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

– Чому?

– Він бігав по полях з якимись величезними полотнами. Хлопці кидали у нього камінням. Я його не чіпав, бо був ще надто малий. Мені було три або чотири роки.

– Отже, його не любили?

– Він був дуже смішний. Рудий, мов лис.

І старий раптом починає сміятися довго, щиро і з задоволенням.

– Він був дуже смішною людиною. Il était drôle, диваком. Рудий, мов лис. Я дуже добре це пам’ятаю, бо його волосся було видно здалеку.

На цьому спогади чоловіка вичерпалися.

Я вечеряв у маленькому ресторанчику біля Площі Республіки. Провансальська кухня, з якою я знайомий дуже поверхово і за третьорядними ресторанами, чудова. Насамперед з’являється переділена численними перегородками залізна таця із закусками. Оливки й маслини, дрібна пікантна цибуля, цикорій, картопля із гострими приправами. Потім знаменита рибна юшка, родичка королівського марсельського супу bouillabesse, приправленого часником і зіллям. Шматок полядвиці, запеченої з перцем. Рис із сусідньої Камарґ. Вино та сир.

На стіні – знову репродукції Ван Ґоґа: «Міст над Роною», «Оливковий сад», «Листоноша Рулен». «Хороший чоловік, – писав про нього художник. – Але не хотів брати грошей, тому ми їли і пили разом, а це коштувало дорожче… Та це дрібниці, зважаючи на те, що позував він дуже добре».

Власник ресторану не знав Ван Ґоґа, але пам’ятав історію, яку часто розповідала його мати. Одного дня, після обіду, до родинного виноградинка зайшов божевільний художник і криками хотів змусити власників купити в нього картину. Ледве вдалося випхати його геть. «Він хотів тільки 50 франків», – закінчив свою розповідь власник ресторану, й у його голосі чулася безмежна меланхолія.

Під час свого перебування в Арлі та сусідньому Сан Ремі Ван Ґоґ створив сотні картин і малюнків. Жодна з цих праць не залишилася у місті, мешканці якого подали клопотання до влади, щоб художника замкнули у лікарні для душевнохворих. Це клопотання було опубліковане у місцевій газеті. Воно й досі зберігається у музеї Арлетан за склом, на вічну ганьбу обивателям. Онуки, напевно, вибачили б дідам жорстокість, але не те, що ті дозволили пройти повз себе фортуні, яку нині репрезентує найменший малюнок, підписаний іменем Вінсент.

Час розпочати методичне вивчення міста.

Плодовита долина Рони здавна приваблювала колонізаторів. Першими прийшли сюди греки, які у VI столітті до нашої ери заснували Марсель. Арль, розташований у важливому стратегічному і торговому пункті, у дельті Рони, спочатку був лише невеличкою факторією цієї могутньої грецької колонії. Нічого дивного, що історичних пам’яток з цього періоду збереглося небагато.

Справжній розквіт Арля і цілого Провансу припадає на римські часи. Місто називалося в той час Арелате і було заплановане зі справді римським розмахом та урбаністичним талантом. Його блискавичний розвиток починається з часу, коли Марсель, що був на боці Помпея, законфліктував із Юлієм Цезарем. Цезар взяв місто штурмом 49 року за допомогою флоту, збудованого на корабельних верфях Арелате.

До Арля припливають нові колоністи, бідні мешканці Латинуму і Кампанії, а також ветерани VI легіону. Відтоді офіційна і трохи задовга назва міста звучить так: Colonia Julia Arelatensium Sextanorum. Досконалі дороги, потужні акведуки й мости спаяли здобуті землі у єдиний адміністративний і політичний організм. Після пережитих жорстокостей війни на Прованс спадає благодать нової цивілізації.

Дотепер на берегах Рони існує культ доброго царя Августа, про якого люди говорять з такою теплотою, як мої галицькі діди про Франца Йосифа. Прекрасна голова цезаря з арльського лапідарію повна енергії і лагідності. На цьому скульптурному портреті молодий володар зображений з бородою, яку носив ніби чорну стяжку – на знак жалоби за названим батьком, божественним Юлієм.

Поганський лапідарій скромний. У ньому немає шедеврів, навіть таких, як Венера Арлійська, копія скульптури Праксителя, знайдена серед руїн театру у середині XVII століття і подарована Людовікові XIV. Кілька голів, саркофагів, фрагменти рельєфів, дві чарівні танцівниці у довгих шатах, у яких закам’янів вітер. У найкращих скульптурах ще дрімає елліністична традиція, але багато із цих творів мають у собі щось провінційне, важкувате, хоча й цілком у галло-романському стилі. Тут можна побачити (що важко у музеях із видатними творами) посередні вироби, продукцію ремісника-художника, позбавлену геніальності, але міцно вкорінену, яка через кілька століть відродиться у романській скульптурі.

Опівдні б’ють годинники. Сторож замикає лапідарій, підходить до мене і таємничим шепотом пропонує подивитися щось, ще не доступне для загального огляду, але що повинно, на його думку, справити на мене більше враження, ніж усі зібрані тут скульптури разом. Я сподіваюся побачити новознайдену Венеру. Ми спускаємося крутими сходами до підземелля. Ліхтар освітлює широкий кам’яний коридор під склепінням, переділений низьким портиком. Це трохи схоже на каземати, а трохи – на вхід до підземної святині.

А насправді – це римські продуктові склади, бо Арль був військово-торгівельною колонією. Розміри цих підземних складів вражають. Сторож, щоб справити на мене ще сильніше враження, додає інформацію про розташування окремих товарів. «Тут, де сухо, зберігалося збіжжя. Всередині, де температура була сталою, – діжки з вином. У глибині дозрівали сири». Я не знаю, наскільки достовірною є ця інформація, але ентузіазм цього простого чоловіка стосовно римської господарки настільки великий, що я беззастережно погоджуюся. Тепер я знаю, що справляє найбільше враження на нащадків галлів. Не тріумфальні арки і не голови цезарів, а акведуки і комори зі збіжжям.

– Не забудьте відвідати Барбеґал, – додає сторож на прощання. – Це кілька кроків за містом. Туди можна дійти пішки.

На схилі – рештки нібито гігантських сходів, які провадять до неіснуючої святині велетнів. Але в цих руїнах немає нічого сакрального. Тут був досконалий гідравлічний млин з вісьмома виступами, по них стікала вода, створюючи штучний водоспад, який крутив лопасті. Незважаючи на прозаїчне призначення, цю будівлю зараховано до найцікавіших кам’яних об’єктів римського світу.

Наймонументальнішою пам’яткою з римських часів є амфітеатр.

Його побудовано на пагорбі. Два поверхи величних арок із дорійськими колонами внизу і корінфськими нагорі. Гола конструкція, складена з брил циклоп’ячої величини. Жодної легкості чи чару, як писав один наївний шанувальник римлян. Ідеальне місце для гладіаторів і любителів сильних вражень.

Мене супроводжує безногий інвалід Першої світової війни. Надворі – пізня осінь і відвідувачів обмаль. Він саме замкнув касу і хоче з кимось поговорити.

– Колись були зовсім інші часи. Я втратив ногу на полях Шампані, і що мені з того? Жалюгідна посада. У римлян я вже би мав власний будинок, виноградник, шмат поля і безкоштовні квитки до цирку.

– Але в тому цирку дикі звірі розривали на шматки людей, – я намагаюся зіпсувати