Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

– Може, так було десь в іншому місці, але не в Арлі. До нас приїздило чимало професорів, і вони не знайшли жодної людської кісточки. Жодної.

Ну, добре, добре, спи спокійно, ветеране, ти з такою легкістю проміняв би Фоша на Юлія Цезаря і де Голля на Авґуста. Але відверто кажучи, я не сподівався, що римляни, які для мене є «пласкими, мов засушена квітка у книжці», для когось можуть бути об’єктом таких по-справжньому людських відчуттів.

Мури амфітеатру були настільки міцними, що під час нападів варварів його перетворювали на фортецю. Всередині побудовано близько 200 будинків, вулички та костел. Цей дивний архітектонічний конгломерат зберігся до XVII століття. Тепер від будинків не залишилося ні сліду, а велетенський овал арени поспішний жовтим піском. На тому піску в яскравому сонці я побачив кориду. Уславлений Антоніо Ордонсс «працював» із биком полохливо й незграбно. Тридцятитисячний натовп, цей непідкупний суддя цезарів та ігрищ, кричав довго, голосно і незадоволено.

Оселя муз – античний театр, розташований поблизу. Він менший, камерніший, ніби грецький. Близькість дзвіниці Сан Трофім не руйнує відчуття античної атмосфери, а підсилює його. О, театр – це сумні руїни, з яких виростають дві оспівані поетами коринфські колони, досконалі й прекрасні.

Наші предки не мали настільки розвинутої, як у нас, схильності будувати музеї. Вони не робили з предметів давнини експонатів, замкнених за скляними вітринами. Вони вживали їх для створення нових конструкцій, безпосередньо перетворюючи минуле на сучасне. Тому відвідини таких міст, як Арль, де епохи і камені перемішані між собою, набагато повчальніші, ніж холодний дидактизм систематизованих колекцій. Ніщо не свідчить краще про міцність людських творів і діалог цивілізацій, аніж раптово побачений і не описаний у путівниках ренесансний будинок, збудований на римських фундаментах, із романською скульптурою над порталом.

Із античним театром протягом довгих століть поводилися досить безцеремонно, перетворюючи його на кар’єр готових скульптурних елементів. Він навіть став ареною боротьби старої релігії з новою. Один фанатичний диякон привів натовп віруючих, які знищили пам’ятку античної краси.

Лише три століття протривав розквіт римського Арелате. 308 року Костянтин Великий приїхав сюди разом зі своїм двором. Яка честь для давньої грецької факторії! Цезареві збудували величезний палац, від якого донині збереглись лише лазні. Воду для них постачали з гірських джерел за 70 кілометрів від міста.

Через століття цезар Гонорій сказав про Арль: «Це місце розташоване настільки вдало, тут така жвава торгівля, такий рух приїжджих, що товари з цілого світу можна залюбки обміняти один на один. Усе, чим приваблює нас багатий Схід, пахуча Арабія, Ассирія, чи Африка, спокуслива Іспанія чи родюча Галлія, – всього тут удосталь, так, ніби це продукти саме цього краю».

Ще через кілька років вестготи здобули Арль і Марсель.

Але то не було як раптове настання ночі. Принаймні для Арля, який став бастіоном неіснуючої імперії. Римські мури й колони ще бороняться. У цирку ще відбуваються ігрища, у театрі – вистави, і так триває аж до часів меровінгів. На Форумі руйнуються не засипані щебенем фонтани. Апогей варварства припадає на VII-VIII ст.

Владу римських провінційних намісників переймають єпископи й архиєпископи (це успадкування радше природного, ніж правничого характеру), а вдячні мешканці називають їх defensores civitatis, захисниками держави. Не дивно, що у ті часи неспокою мистецтво відходить назадній план. Місцем нового культу стали римські святині. У Домі Діани оселили Матір Божу.

Але від цієї епохи завоювань залишилися твори мистецтва, що мають високу естетичну цінність і символічний характер. Це – гробівці.

Вони походять із великого некрополя під назвою Аліскамп (перекручена назва Єлисейських полів elissi campi). Це був стародавній цвинтар, великий салон смерті, у якому померлі призначали одне одному рандеву. Світова слава цього місця пов’язана із легендами (подейкували, ніби там поховали Роланда й дванадцять лицарів, що загинули в ущелині Ронсеваль), і саме це поклало початок одному моторошному ґешефтові. Отже, якщо померлі за життя висловлювали бажання бути похованими на Аліскамп, труни з їхніми тілами пускали у плавання водами Рони. Спеціальний цех гробарів виловлював труни, коли ті допливали до Арля, і збирав за це так званий droit de mortellage, тобто «податок смерті».

З часів ренесансу Аліскамп був справжнім джерелом для шанувальників рельєфів, прикрас для палаців і порталів святинь. Захланний Карл IX наказав навантажити на свій корабель стільки цього безцінного матеріалу, що біля мосту Святого Духу судно пішло на дно Рони.

Те, що вціліло, знаходиться у колекції християнського мистецтва в старовинному костелі. Простота і краса давніх рельєфів конфліктує із помпезним єзуїтським бароко всередині.

Якби не численні теми зі Старого й Нового Заповітів і не християнські символи на цих зображеннях, можна було б подумати, що це рельєфи пізьноримської доби. Наприклад, «Перехід через Червоне море» (тепер зберігається у катедрі) сміливо міг би знаходитися на тріумфальній арці, яка проголошує славу римським легіонам. Антична традиція була живою до кінця V століття. Потім з’являються геометричні декорації, стилізоване листя. Мистецтво знову починає від абетки форм.

З великого кладовища, яким було Аліскамп, збереглася лише частина. Дванадцять цвинтарних каплиць перетворилися на руїни. Вздовж довгої алеї, обсадженої старими тополями, здається, пливуть рештки кам’яних гробівців, аж до костьолу Сегіт Опоре, збудованого у провансальському стилі, з куполом, великою восьмикутною вежею, з ажурними вікнами, у яких колись горів вогонь. На його світло, як на морський маяк, орієнтувалися померлі.

Dans Arles où sont les Aliscamps

Quand l’ombre est rouge sous les roses

Et clair le temps

Prends garde à la douceur des choses

В Арлі де Аліскамп

Тінь стає червоною під трояндами,

І світло часу

Береться охороняти ніжність речей

Поет, очевидно, не відчув до кінця настрою описуваного місця, де насправді неможливо знайти нічого ніжного. Це зібрання старих каменів і дерев є суворим і патетичним, як закам’янілий том історії.

Варто замислитися над тим, чому Прованс, край відокремлений географічно й цивілізаційно, не створив сильного політичного організму, який дав би йому можливість існувати самостійно і незалежно. Панування провансальських князів нараховує п’ять століть (від X ст. до XV), але вони постійно потерпали від вторгнення чужинців: французьких королів, німецьких імператорів, князів із Барселони, Бургундії та Тулузи. Ця «вічна передмова» не лише до Італії, а й до Іспанії розділяла долю земель, які лежать на роздоріжжях. Прованс був занадто слабким, щоб оборонитися від могутніх сусідів. А гарячий темперамент та анархістська вдача провансальців ще більше ускладнювали об’єднання.

Арль мав усі підстави, якщо можна