Дуглас Адамс - Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

І суть у тому, що є лише одна людина, яка має можливість дізнатися, чи виконує він важливу роботу, або ж просто мріє, і ця єдина людина, боюсь, С'юзан.

— Я, звісно, маю на увазі тебе, а не секретарку С'юзан з офісу.

— То ж не могла б ти — мені дуже неприємно просити тебе про це, справді неприємно — не могла б ти зайнятися ним? Дати йому зрозуміти, як це важливо? Просто переконатися, що він розуміє, що WayForward Technologies — це успішний прибутковий бізнес, а не ігровий майданчик для розумників. Така вже проблема з цими розумниками: вигадають одну чудову річ, що дійсно працює, а тоді очікують, що ти їх роками фінансуватимеш, поки вони розважаються розрахунком тривимірних карт своїх пупків. Вибач, мені доведеться зупинитися та зачинити як слід багажник. Я швидко.

Він поклав слухавку на сидіння біля себе, зупинився на зарослому травою узбіччі та вийшов. Коли він підійшов до багажника, той відкрився, і з нього вигулькнула фігура, яка вистрелила з обох стволів дробовика Ґордонові в груди, а потім пішла у своїх справах.

Подив Ґордона Вея тому, що його раптово застрелили на смерть, був нічим порівняно з його подивом тому, що було далі.

РОЗДІЛ 8

— Заходьте, любий друже, заходьте.

Двері до кімнат Реджа в Коледжі були нагорі спіральних сходів у куту Другого Двору, і вони були погано освітлені, точніше, вони були чудово освітлені, але лише за умови, що освітлення працювало, але наразі освітлення не працювало, тож двері були погано освітлені, а до того ж ще й заперті. Редж мав труднощі з пошуком потрібного ключа у наборі, що був схожий на предмет, яким вправний воїн-ніндзя міг би жбурнути так, що той встромиться в дерево.

У старих частинах Коледжу двері зазвичай подвійні, схожі на герметичні шлюзи, і відчиняти їх так само клопітно, як і шлюзи. Зовнішні двері були дубовою плитою, покритою сірою фарбою, на якій не було нічого, крім дуже вузької щілини для листів і замка, до якого Редж нарешті знайшов ключ.

Він відімкнув і відчинив двері. За ними були звичайні білі двері зі звичайною латунною ручкою.

— Заходьте, заходьте, — повторював Редж, відчинивши їх і шукаючи вимикач світла.

Впродовж секунди лише червоні жаринки в каміні відкидали на стіни примарні рухливі тіні, а потім, вбивши цю магію, квартиру затопило електричне сяйво. Редж на мить завагався на порозі, напрочуд напружений, неначе хотів у чомусь переконатися, перш ніж зайти, а потім швидко пішов усередину, вдаючи веселість.

Це була велика кімната з дерев'яними панелями на стінах та з колекцією трохи обшарпаних меблів. Впритул до стіни стояв великий старий стіл з червоного дерева та з товстими некрасивими ніжками. На столі були книги, папки та хиткі стоси паперів.

На подив Річарда, окреме місце на столі займала стара рахівниця.

Поблизу стояв маленький письмовий стіл епохи Регентства, що міг би бути досить цінним, якби не був такий обшарпаний, а ще пара елегантних стільців часів Короля Георга, пишні вікторіанські книжкові полиці, тощо. Коротко кажучи, це була кімната старого професора. У ній були типові для професорських кімнат мапи в рамках на стінах, типові вицвілі килими на підлозі, і було таке враження, що кілька десятиліть тут майже нічого не змінювалося, і це, напевно, була правда, бо тут жив старий професор.

На протилежній стіні було двоє дверей, і з попереднього візиту Річард знав, що одні з них вели до кабінету, що був схожий маленьку версію цієї кімнати, але з більшою кількістю книг, вищими стосами паперів, що загрожували неминучим падінням, та з меблями, які попри свою антикварну цінність були вкриті міріадами кілець від чашок з гарячим чаєм або кавою, і на багатьох з цих кілець чашки, напевно, стоять навіть зараз.

Другі двері вели до маленької простої кухні та до спіральних внутрішніх сходів, що вели до спальні та ванної кімнати професора.

— Спробуйте влаштуватися зручно на канапі, — гостинно запросив Редж. — Не знаю, чи вдасться це вам. Мені завжди здається, що вона набита капустяним листям і столовими приборами.

Він пильно подивився на Річарда.

— А у вас є канапа? — запитав він.

— Ну, так, — Річард засміявся. Його розвеселила дурість питання.

— О, — серйозно сказав Редж. — Може, скажете мені, де ви її взяли? У мене з ними нескінченні проблеми, просто нескінченні. За все своє життя не знайшов жодної зручної. Як ви їх знаходите?

З легким подивом він знайшов срібну тацю, на якій стояли графин з портвейном і три келихи.

— Ну, досить дивно, що ви про це питаєте, — сказав Річард. — Я на своїй ще жодного разу не сидів.

— Це дуже мудро, — завзято погодився Редж. — Дуже, дуже мудро, — наразі він виконував таку саму процедуру зі зніманням капелюха та пальта, як перед входом до їдальні.

— Річ не в тому, що мені не хочеться, — сказав Річард. — Просто вона застрягла посеред сходів, що ведуть до моєї квартири. Наскільки я зміг зрозуміти, служба доставки піднімала її сходами, там канапа застрягла, вони вертіли її на всі боки, але далі проштовхнути так і не змогли, а потім виявили, що спустити її назад теж не можуть. Хоча це має бути неможливо.

— Дивно, — погодився Редж. — Я ще ніколи не стикався з незворотною математикою стосовно канап. Можливо, це нова галузь. Ви не зверталися до спеціалістів з просторової геометрії?

— Я зробив навіть краще. Я покликав сусідського хлопчика, який колись умів збирати кубик Рубіка за сімнадцять секунд. Він сів на сходинку, дивився на канапу протягом години, а потім оголосив, що вона безповоротно застрягла. Можливо, далося взнаки, що зараз він уже на кілька років старший і дізнався про дівчат, але мене це все одно спантеличило.

— Продовжуйте розповідати, любий друже, мені дуже цікаво, але скажіть, чим мені вас пригостити? Може портвейном? Або бренді? Гадаю, що портвейн буде кращим вибором, він придбаний коледжем у 1934 році, це один з найкращих років, які можна знайти, до того ж, бренді в мене немає. А може кави? Або ще трохи вина? Є чудове «Марго», я ніяк не знайду привід його відкрити; втім, йому треба дати постояти відкритим годину або дві, хоча я, звісно, міг би… ні, — квапливо сказав він, — «Марго» сьогодні, напевно, краще не пити.

— Насправді я би не відмовився від чаю, — сказав Річард, — якщо він у вас є.

У Реджа поповзли вгору брови:

— Ви певні?

— Мені ще машину додому вести.

— Авжеж. Тоді я швиденько схожу на