Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Як великодушно, — по-юнацьки закотив очі Зареус, продовжуючи тримати бересту розкритою. На душі стало легше — все той же, просто грає комедію перед начальством.

Що більше Арніка сиділа в кабінеті, то більше в неї було питань до викладачів й тим менше вона була впевнена у своїй адекватності й тому, що все це відбувається наяву. Поруч колихнулось рудим.

— Ущипни мене, — прошепотіла вона Зареусу.

— Ти не спиш, — він обдарував Арніку широкою усмішкою й повернувся до ректора.

Той мовчки чекав його слів з таким виразом, ніби він вже знав, що Зареус скаже. Арніка була більш ніж впевнена в тому, що це було так. Але руку на відсіч дати була не готова: вона їй ще знадобиться.

— У нас щонайбільше шість циклів до того, як чари максимально ослабнуть і прихильники Ліча зможуть спробувати повернути його, — голос Жанни пролунав над головою. — Я бачила видіння. У нас не більше шести повних Місяців на те, аби завадити їм. Ви маєте рухатися швидко й не потрапити Вестам на очі. Інакше марно. Лихо нависає темною тінню над усіма нами.

— Що ж, тоді не будемо дарма витрачати час, — хлопнув в долоні Зареус. Арніка шкірою відчувала, як він втішався від відчуття небезпеки, дурко бабусин. — Йди сюди, — він махнув їй, щоб вона знову спустилась на підлогу.

Поверх сувою швидко розвернулась карта. Кутики притиснули з двох боків ногами Самір і Жанна. Один з них був залитий чимось коричневим. Скоріше за все, той, хто її намалював або читав, в процесі випив не один кухоль кави чи чогось міцнішого.

— Повторюсь: усього артефактів п’ять. По одному на расу, яка принесла жертву для того, щоб закувати Ліча в камінь.

Арніка глитнула: п’ятеро представників чарівних час прирекли себе на вічні муки в Наві в ім’я порятунку Континенту. Вони дали шанс виправити помилки минулого й жити в спокої й мирі. Що у них, здавалося, виходило якось не дуже.

— Хризоліт знаходиться на території Поселення дерево-людів, — бібліотекар показав тонким пальцем з довгим нігтем на окреслену в правому верхньому кутку карти територію. Над нею зеленою плямою було накреслено щось, що мало уособлювати собою камінь, зображений на бересті. — Їх старійшини знають, що до них ви прийдете першими, тому з цим проблем виникнути не повинно. Якщо ніяких інших нюансів не буде.

— Добре, — Арніка кивнула. — Зрозуміла. Хризоліт в Поселенні.

— Обережно з ними. На їх землях лежить прокляття, — карі очі ковзали по її обличчю, вишуюючи нотки слабкості. Мабуть, Зареус був єдиним в кабінеті, хто зацікавлений в тому, щоб Арніка не просто зібрала чортові каменюки, а й залишилась живою, або їй так здалося. І хай би це тричі було не так, її в цьому переконати буде вкрай важко.

— Далі, — краєм ока Арніка помітила, як повільно підвелась й покинула кабінет Жанна, притуливши за собою тяжкі дубові двері. Зареус кивнув й повернувся до карти, притримуючи звільнений край вільною рукою.

— Другий камінь, сердолік, знаходиться на зберіганні на батьківщині твого друга. В Ельфійському Лісі. Право на його зберіганні передавалось кожні десять кругів. Зараз, здається, він у Лалатійєна, короля Еоссіїї.

Самір відпустив карту й її кут згорнувся навколо тонкої кісті бібліотекаря. Той навіть оком не змигнув. Ректор взяв кістяний гребінь зі столу й тихо відступив до вікна. Він умів тихо переміщуватися, чим лякав не добросовісних учнів, які намагалися списувати в нього на іспитах.

Арніка перевела погляд на ректора. Його занадто пряма постава вирізнялась в червоному світлі сонця, що проникало в кабінет з-за кришталевих литих скелець, майстерно зібраних в химерні узори склярами. Загорався ранній осінній вечір.

— Третій артефакт, опал, закопаний у коренях Світового дерева в Болотниць, — Зареус указав пальцем на обширні болота за Яром Мінотавра.

— Закопаний? І як нам знайти те дерево?

— Знайдете, — відмахнувся Зареус. — Воно завжди показує свою істину суть в потрібний час.

— Тоді в пору замовляти домовину й шукати місце на кладовищі. Може ще встигнемо.

— Не турбуйся, Арніко, як прийде час, камінь покличе тебе, — завірив її ректор. Він переплітав косу, вдивляючись в обрій.

Арніка поборола бажання закотити очі. Як же все у них просто виходить: є пророцтво, за яким потрібна лише одна-єдина студентка, аби врятувати світ від повернення злого й могучого некроманта, можливо, навіть наймогутнішого за всю історію. А вона ще й відмовитись не може, бо її рід якимось дивом винен богам і за відмову буде стертий з обличчя Колдовських Земель до скінчення віків. Як на Арніку, попахувало чимось нездоровим. І що з цим робити, вона поки не знала. Але робити щось доведеться. Бо вони в те настільки свято вірили, що Арніці ставало страшно.

— Добре, якось розберемось, — кивнула Арніка, про себе помічаючи, що треба буде розпитати в бабці, може вона щось знає.

Зареус кивнув. Звісно, ні до якої бабці їй й ходити не треба було. Все, що стосувалось Ліча і пророцтв про нього вони з Індгартом зі щедрої подачі Зареуса проштудіювали ще днів два тому, але про рід запитати в неї все ж доведеться.

— Так. На чому я зупинився? А, — він стукнув себе по лобі, — звісно ж. Бурштин. Знаходиться у гномів у Рудниках.

— Так вони ж закриті уже…

— З часів війни, — погодився Зареус.

— Думаю, з цим вам допоможе герцог, — втрутився Самір. Білосніжна коса з п’яти пасем обплітала широку шию наче шарф. — Ніксорія єдина країна, з якими гноми не перестали підтримувати зв’язок після Війни.

— У них там якісь поклади магічної руди, необхідної для кування водяться, — додав Зареус, гордий від того, що міг блиснути знаннями перед начальством. Арніка лише закотила очі й тяжко видихнула.

— І, нарешті, п’ятий артефакт. “Камінь живої крові”, — з якимось благоговінням прошелестів Зареус. Очі бібліотекаря блищали. Він ніби наяву бачив одне з неможливих чудес Континенту.

— А він хіба не вигадка?

Зареус недобре зиркнув в її бік.