Ксенія Антресоль - Відьма у покарання, Ксенія Антресоль

– Привіт, – прошепотів хлопець, щойно перед ним відкрились двері. – Я ж казав, що знайду тебе, а я завжди дотримуюсь своїх обіцянок.

– Ти запізнився, – дівчина кивнула на годинник, що висів на стіні й гордо показував час 11:13.

– Вибач, твоя сестра трохи забарилась з адресою, – усміхнувся, згадавши як перелякав бідолашну майбутню родичку, але зовсім про це не шкодував, бо причина у нього на це була більш ніж поважна. 

Не чекаючи на запрошення, Руслан переступив поріг квартири і згріб Лідію в оберемок, припавши до її губ в солодкому й водночас пристрасному поцілунку. Зараз він не стримувався. Він не збирався прикидатись чемним коли знайшов ту, яка призначена йому долею. Як він це зрозумів? Просто відчув. Відчув потребу побачити її знову, торкатися, оберігати. 

Вчора його кіт насолоджувався компанією Клари, але від сьогодні і назавжди його черга пізнати справжню Лідію, дівчину з розтріпаним волоссям, в піжамі з котиками та чарівною посмішкою. 

– Моє справжнє ім'я Руслан, – промовив в губи дівчини і ще міцніше притиснув її до себе, щоб вона не почала вириватись після його зізнання, але вона і не намагалась.

– А мені Тарас більше подобається, – ніжно торкнулась рукою його щоки, як робила це Клара. – Це буде наша маленька таємничка, – і залишила на губах ніжний поцілунок.

– Внизу є кав'ярня де ми можемо випити кави, або ж я можу принести її сюди і ми спокійно поговоримо, – усміхнувся не випускаючи її з обіймів й заправляючи за вушко карамельного кольору пасмо, що вибилось з пучка на маківці дівчини. – Я обіцяв пригостити тебе кавою, а я завжди …

– Дотримуюсь своїх обіцянок, – закінчила за ним фразу Лідія, отримавши на знак підтвердження поцілунок у носик. – Не хочу тебе засмучувати, але ніхто тобі не приготує там каву, поки ти не відпустиш мене, – Лідія ніжно погладила чоловіка по руках, які все ще обіймали її і навіть не думали відпускати. – “Відьмині витребеньки” моя кав'ярня, – чмокнула в губи ошарашеного Руслана й звільнилась з його обіймів. – Зачекай на мене хвилинку і я пригощу тебе найсмачнішим гарбузовим лате який ти коли-небудь куштував, а ще, – обернулась, – не здумай звільняти мою сестру.

До чого в одному реченні згадка про лате та звільнення, Руслан не зрозумів, але вже тоді знав, що вона ще не раз його здивує. Було в ній щось таємниче, що ні його кіт, ні він сам поки що не могли зрозуміти.

І це він ще не здогадується, що більше ніколи не побачить свого кота, принаймні у звичній для нього формі, бо зустрівши свою відьму фамільяр вже ніколи не зможе бути запертий в людському тілі.

На ранок Лідія й сама впевнилась в цьому, коли величезний, за її мірками, кіт, застрибнув на ліжко і зі словами “рухай дупку” вмостився на сусідню подушку. От тоді то вона і похвалила себе за те, що після розставання з хлопцем, поїхала не додому, а за поясненнями. Інакше вилетів би той кіт у відкрите вікно і ще довго намотуючи кола в повітрі, кричав “Це я – Толік. Це я – Толік!” 

Щодо поїздки, то ніякої загадки тут немає. Серце саме підказувало дівчині, що потрібні відповіді вона знайде лише в одному місці. За адресою, яку пам'ятала ще з дитинства.

Всю дорогу водій обурювався бісовщині, що відбувалась навкруги, згадуючи автівку, яка сама завелась, проклинаючи дорогу, якої навіть на мапі немає і кермо, яке саме крутилося, поспішаючи відвезти пасажирку за потрібною адресою. 

Через двадцять хвилин, вони вже були у потрібному місці, а водій, чортихаючись, поспішив залишити безлюдну вулицю на околиці.

Не встигнувши постукати у двері, Лідія опинилась в теплих обіймах рідної людини і видихнула із полегшенням, бо знала, що жодне її питання не залишиться без відповіді. А їх у неї було багато.

Лідія слухала історію бабусі, яку чула десятки разів, але все одно була дуже уважною, бо поміж знайомих їй ще з дитинства слів, вона вловлювала те, чого раніше не чула:

За прадавніх часів, коли наш світ був сірим та похмурим, несміливо ступаючи по землі, завітала до нас Магія. Цікаво їй стало, як тут всі живуть без дару та чарів.

Люди зустріли її з радістю, шанували та прославляли, складали вірші та співали пісні. І так була зачарована Магія таким ставленням, що зробила вона величезний дар всьому роду людському. А даром цим була здатність обертатись на тварину, яка відображала внутрішній світ свого хранителя і обрати цю тварину можна було раз і на все життя. 

Але світ наш виявився жорстоким і крім добрих людей, які зустрічались на шляху Магії, було багато зла, яке скориставшись можливістю нищило все і всіх навколо, використовуючи її подарунок за принципом “Хто сильніший той і правий”. Розлютилась тоді Магія, перетворивши кривдників на їх менші копії, щоб ті не могли більше заподіяти зла будь-кому. Тоді ведмеді, що грабували поселення перетворились на хом'яків, дракони, які випалювали посіви стали ящірками, а вовки, які полювали задля забави на слабших й самі стали здобиччю.   

Засмутилась Магія, що її дар використали таким чином, образилась на людей і хотіла вже втекти до свого світу чарів та не змогла відмовити тим, хто вірив у неї і просив собі її сили.

– Я не можу повернути вам дар, бо не впевнена, що зло знову не скористається ним у своїх цілях, – мовила Магія до нужденних. – Але чекайте на мене раз на рік. У день, коли жовте листя запалює ліси, ховаючи вашу сіру буденність, прийду я, і подарую вам можливість знову обертатись. Тільки сутність свою ви не зможете більше обирати, і той хто мріяв стати левом може обернутись на зайця. Віднині сутність сама обиратиме вас.

Загомоніли люди, зраділи, що не покине їх Магія, а вона продовжила:

– А щоб ні у кого не було спокуси використати дар цей у своїх нижчих цілях, кожні десять років народжуватиметься на світ відьма у людській подобі, але буде вона являтися другою сутність людини, поки не настане її час виконати своє призначення. 

– Коли настає час, відьма зустрічає свого фамільяра і перестає бути лише другою сутність, – продовжила бабуся, розшифровуючи слова пророцтва, – відьма і її хранитель змішуються, переплітаються і стають єдиним цілим, так само як і фамільяр вивільняється, щоб завжди бути поруч зі своєю відьмою.