Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

вистачало очей. Сонце стояло в зеніті, але не пекло. Вітер, помітний із трепету тонкого, як павутина, листя, ніс не прохолоду, а музику. Едем чув цю мелодію вперше. У ній скаржилася дитячим голосом сопілка, гітарна струна озивалася відлунням безкраїх полів, барабани намагалися докричатися з далеких бездонних колодязів. Марно Едем вслухався, намагаючись визначити джерело цієї музики, марно продирався крізь перепони з дроту та виноградної лози. Музика була ніде й усюди. Її наспівував сам вітер. 

Едем прокинувся, але не розплющував очей. Він хотів зберегти цю чарівну мелодію в пам’яті, перетворити її на закарбовані назавжди рядки невідомих нот, озвучити цю пісню вітру. Але йому це не вдавалося: мелодія лишалася там, у винограднику, а Едем був тут, на зім’ятих простирадлах, наївно прагнучи схопити те, що схопити неможливо. Едем застогнав од безсилля й одразу ж здригнувся: хтось лизнув йому руку. 

На вільній половині широкого ліжка, сховавши лапу під голову, лежав англійський мастиф. Кімната була драпірована кавовими шпалерами, а трикутні світильники на стелі створювали піраміду. Едем прокинувся в чужій квартирі. 

Пес підвів голову і з цікавістю спостерігав, як господар спершу ледве не впав із ліжка, потім кинувся до вікна, смикнув занавіску, вилаявся й урешті вскочив у найближчі двері — до ванної. Мастиф рушив за ним і побачив, що господар влаштовує потоп біля умивальника. 

Вода не допомогла. Едем раз у раз підводив обличчя до дзеркала — і бачив там чуже відображення. Чуже, але знайоме. На нього дивився Олесь Міцний, фронтмен легендарного гурту «Часу немає», один із найпопулярніших українців. 

Суб’єкт у дзеркалі пообіцяв був йому переселення в чуже тіло. Може, це і є продовження того тягучого сну? 

— Олесь Міцний, — повторив Едем кілька разів: хотілося почути, як тепер звучить його голос. 

Він не зміг довго дивитися у дзеркало через природне відторгнення — так люди перемикають канал, побачивши хірургічну операцію. Едем насухо витерся і присів на кришку унітаза. 

Усе це було наяву. Татуювання трембіти на біцепсі, гладко виголені ноги, шрам від апендициту — усе це належало чужому тілові й водночас здавалося цілком природним. Так само, як і краєвид за вікном. Ніщо не переконувало в реальності того, що відбувалося, дужче, ніж це знання невідомого. Едем відчинив поліровані дверцята шафки і знайшов за нею те, що й очікував — запаси мила й туалетного паперу, поламаний фен і вкрадену зі львівського бару чисту попільничку. 

Мастиф підійшов і ткнувся мордою в його коліно, наче хотів нагадати, що господареві нічого лякатися — є друг, який його захистить. Едем із осторогою потріпав собаку за брилі. 

— Я не твій хазяїн, Арбітре, — мовив Едем, дивуючись тому, як легко зміг згадати кличку пса, якого побачив сьогодні вперше. 

Арбітр потягнув його за край холоші, і Едем рушив у їдальню, аби відчинити псові двері в задній двір. За ці кілька метрів він пережив більше дежавю, ніж за все своє життя. Едем ходив по чужому будинку, але кожна дрібниця в кожній кімнаті була йому знайома. Шафи й торшери, дерев’яні фігурки на поличках, гітари на стінах, скрипучий паркет, дзвіночки фуріна над відчиненими дверима, обідраний псом стілець, колекція платівок, вм’ятина на стелі від пробки з-під шампанського й не вимита після смаження арахісу сковорідка. 

Припустимо, угода була справжня… Гм, він не очікував від себе, що так легко прийме цю гіпотезу, і здивувався пластичності людської віри. Перше, що пообіцяв йому джин, — це слава, і у виборі своєму він був не лише чесним, а й порядним. Олесь Міцний не тільки один із найвідоміших у країні музикантів, він ще й один із найшанованіших діячів культури — не заплямував себе ні скандалами, ні політикою, ні різкими висловлюваннями на низькопробних шоу. 

То, може, варто підняти дупу й насолодитися цим днем сповна? 

Учорашній відчай визирав з-під ліжка: Едем знав, що його причини нікуди не поділися, але гнітючий настрій зостався у старому тілі. Від себе не втечеш, це стара істина, але хіба ж її автор міг передбачити угоду з джином? 

Едем увімкнув кавомашину й під її завивання спробував згадати минуле Міцного — перевірити, як працює пам’ять. Однак складалося враження, що жорна мололи не тільки каву, а й думки: навіть розпорядок дня музиканта був завішений туманом. 

На такий випадок Едем уже напрацював власне правило: у будь-якій незрозумілій ситуації — біжи. Ранкова пробіжка очистила б мозок і підказала б, як провести день так, щоб видоїти з цієї корови все її молоко. 

Він міг сісти за кермо — у тілі Міцного небезпека раптової втрати свідомості йому не загрожувала, але згадав, що «джип» музиканта вже другий тиждень у ремонті. Не біда. Едем витягнув із зарядки телефон і, ігноруючи повідомлення про два пропущені дзвінки, по пам’яті набрав номер Капітана. Про те, що йому сказати, Едем замислився лише після того, як почув голос свого водія й тепло передалося з динаміка на кінчики пальців. 

— Капітане, здрастуйте! М-м-м-м… Едем сьогодні не бігатиме, а чи могли б ви відвезти на пробіжку мене? Відправлю адресу в повідомленні, — про те, наскільки підозрілим міг здатися Капітану цей дзвінок, Едем замислився лише натиснувши кнопку відбою. 

Наступним номером, на який він зателефонував, був його власний. Ніхто не відповів. 

Едем порився в адресній книзі телефону. Зірки шоу-бізнесу, політики, бізнесмени, журналісти й один хокеїст — про існування багатьох із них Едем знав і раніше, але левову частку пам’яті, звичайно, займали номери не публічних людей: просто знайомі, водії, рієлтори, офісні феї, радіодіджеї, кравці, фотографи, блогери й навіть один постачальник марихуани. Телефони найближчих людей Міцний приховав за прізвиськами — на випадок, якщо зловмисник зламає цей найнадійніший з усіх, що є в продажу, апарат і дістанеться до особистої інформації. З цієї ж причини він вичистив фотобанк: зараз там лишалася тільки сотня цілком невинних зображень. Але найнуднішим виявилося листування, з пропущених смислових пробілів якої було зрозуміло, що Міцний просто зациклений на безпеці особистої інформації. 

Зате став очевидним принцип роботи пам’яті для Едема: він міг без жодних зусиль згадати те, з чим безпосередньо стикався, а спогади без будь-якої прив’язки вимагали надмірних зусиль. 

Едем зачинив двері у двір, щоб йому не завадив пес, і взявся мандрувати кімнатами й чужим життям. Він залазив у шухлядки, роздивлявся фотографії на стінах, перебирав раритетні платівки, ревізував коробку з огризками паперу, на яких почерком Міцного були надряпані вірші. Заняття здавалося не таким уже й захоплюючим, поки Едем не наткнувся на скриньку з кодовим замком. Як у дитинстві, Едем легко відімкнув її не встаючи з колін — і занурився в чужі таємниці. У скриньці лежали дрібниці, що мали значення тільки для Олеся Міцного. 

Із самого верху притискала нехитрий скарб фоторамка, під склом якої лежала засушена фіалка — квітка, що змінила життя Міцного.