Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

ані слова: адже здавалося, що мисливцеві геть заціпило. Ба більше, над усяку міру нажахало й збентежило його те, що цей голосовий параліч супроводжувався певними мимовільними рухами надзвичайно тривожної природи. Немов у якомусь страшному сні відчуваючи, що діє з чийогось примусу, а на додачу проймаючись жахом, який охоплює того, хто божеволіє, він почав скидати весь розмай своєї зброї. Його шпичастий баклер, булава, широкий меч, мисливський ніж, сокира та анелас49 із тонким і гострим, наче голка, вістрям задзенькотіли, падаючи на долівку перед обсидіановою брилою. 

— Я дозволю тобі залишити шолом і риштунок, — мовив Ездаґор тієї миті. — Інакше, боюся я, не дістанешся ти до бога Тсатоґґуа у стані тілесної недоторканості, який годиться для жертви, адже зуби та кігті воормі гострі та сильні, як і їхній голод. 

Забурмотівши якісь майже нечутні слова, в чиєму звучанні вчувалося щось украй підозріле, чаклун одвернувся від Ралібара Вуза та почав гасити трибарвне полум’я сумішшю попелу і крові з неглибокої латунної чаші. Не зволивши удостоїти мисливця ані словами прощання, ані знаку не подавши, що той вже може йти, чаклун і далі стояв до нього спиною й лише ледь помітно махнув лівою рукою птахові Рафтонтісу. Це створіння, розпроставши темні крила і клацаючи схожим на пилку дзьобом, злетіло зі свого сідала та зависло у повітрі, злостиво втупившись одним зі своїх червоних, як жарини, очей у Ралібара Вуза. А тоді, повільно ширяючи, птах повернув довгу зміїну шию, та, не зводячи з мисливця пильного погляду, полетів поміж гребенів застиглої лави у бік грандіозного конуса Воормітадрету; і Ралібар Вуз пішов слідом за птахом, гнаний примусом, якого не міг ані збагнути, ані здолати. 

Очевидно, птах-демон знав усі повороти того лабіринту мани, яким Ездаґор оточив свою оселю, адже мисливець ішов за ним через зачарований виступ гори, не відхиляючись від правильного напрямку. Йдучи, він чув удалині крики своїх людей, одначе, спробувавши відгукнутися на них, виявив, що його власний голос став тоненьким і ледь чутним, неначе пищання лилика. Невдовзі він опинився під велетенським, поритим отворами печер крутосхилом верхньої частини вулкана. У цій частині Воормітадрету він дотепер ще не бував. 

Рафтонтіс злетів до найнижчої печери й ширяв коло її входу, поки Ралібар Вуз дерся вгору небезпечним схилом під важкою зливою кісток, кременів із гострими, мов бите скло, краями та іншого непотребу, яке жбурляли в нього воормі й природи якого не годиться тут згадувати. Ці нерозвинені, брутальні дикуни повисовували з темних отворів печер свої відразливі голови та руки й зустрічали мисливцеве просування вгору лютими завиваннями та невичерпними запасами покидьків. Хай там як, але вони не зачіпали Рафтонтіса й, здавалося, щосили намагалися уникати того, щоб влучити у птаха своїми снарядами, хоча той, розпростерши широкі крила та ширяючи в повітрі, неабияк заважав їм цілитися в Ралібара Вуза. А мисливець тим часом вже наближався до найнижчого лігва. 

Завдяки цьому частковому захистові мисливець зміг дістатися печери, не зазнавши суттєвих ушкоджень. Вхід був доволі вузьким, і Рафтонтіс, роззявивши дзьоба та змахуючи крильми, налетів на воормі, змушуючи їх відступити в глибину печери, щоб Ралібар Вуз устиг твердо стати на виступі, що правив їй за поріг. Одначе деякі воормі спершу кидалися долілиць, даючи Рафтонтісу пролетіти, а тоді підводилися й нападали на комморіомця, що йшов слідом за своїм проводирем у сморідний морок. Ці створіння стояли, випроставшись лише на половину свого зросту, і їхні кошлаті голови сягали мисливцеві до боків і стегон. Вони гарчали та клацали зубами, наче собаки, й дряпалися довгими гачкуватими пазурами, що застрягали у ланках його обладунку. 

Беззбройний, бився він, корячись своєму ґешеві, й обрушував на їхні мерзенні обличчя удари кольчужних кулаків, охоплений справдешнім шалом, який анітрохи не нагадував запал мисливця. Він відчував, як кігті та зуби воормі ламались об щільно переплетені ланки його обладунку, коли він відштовхував їх від себе; та щойно йому вдавалося пробитися трохи вглиб огорнутої мороком печери, як на їхнє місце ставали інші; немов розлючені змії, били його по ногах самиці, а молодняк слинив йому гомілки ротами, в яких іще не виросли ікла. 

Попереду, скеровуючи його, лунало лопотіння крил Рафтонтіса та хрипкі крики, що час від часу видавав цей птах і які нагадували напівсичання-напівкрумкання. Темрява душила комморіомця тисячею смородів, його ноги на кожному кроці ковзали в крові та нечистотах. Однак невдовзі мисливець збагнув, що воормі дали йому спокій. Долівка печери йшла донизу, і незабаром до його ніздрів долинули різкі, ядучі мінеральні запахи. Якийсь час він пробирався навпомацки крізь сліпу ніч, а тоді спустився крутим схилом печери та опинився у чомусь на кшталт підземної зали, в якій не панувало ані денне світло, ані темрява. Тут скелясті склепіння видніли у тьмяному світінні: таке сяйво могло сіятися від прихованих місяців. Звідти Рафтонтіс повів його спадистими гротами та небезпечними краями понад безоднями до світу під горою Воормітадрет. Усе навколо було осяяне тим тьмяним неприродним світінням, джерела якого мисливець ніяк не міг виявити. Над головою в нього шугали якісь туманні крила, надто широкі, щоб бути крилами кажанів, час від часу в оповитих тінями кавернах йому випадало уздріти велетенські, страхітливі громаддя, подібні до величезних почвар і гігантських рептилій, які обтяжували Землю в давніші часи, але через примарність того світла він не міг сказати напевне, чи були то постаті живих істот, а чи лише форми, яких набули камені. 

Сильним був той примус, який справляв ґеш на Ралібара Вуза; заціпеніння охопило його розум, і відчував він лише притуплений страх, приголомшення і подив. Здавалося, що його воля та думки йому більше не належали, а були волею й думками когось іншого. Шляхом, який був темним, але відомим заздалегідь, він сходив у глибини, де на нього чекав якийсь незнаний, однак визначений наперед кінець. 

Урешті-решт птах Рафтонтіс зупинився й почав промовисто ширяти в печері, що відрізнялася від решти найогиднішою мішаниною запахів. Спершу Ралібар Вуз подумав, що та печера порожня, та пройшовши вперед, аби приєднатися до Рафтонтіса, він перечепився через якісь висхлі рештки, що лежали на підлозі й виявилися обтягнутими шкірою скелетами людей та різноманітних тварин. А тоді, простеживши за яскравим, як жарина, поглядом птаха-демона, комморіомець розрізнив у темній заглибині безформне громаддя якоїсь істоти, що лежала долічерева. При його наближенні те громаддя трохи поворухнулося і з нескінченною лінивістю повело велетенською, схожою на ропушачу, головою. Тоді голова ледь розплющила очі, немовби ще не вповні пробудившись із глибокого сну, так, що збоку вони видавалися двома шпаринами на чорному безбровому обличчі, крізь які соталося фосфоричне сяйво. 

Серед численних смородів, які здіймалися вгору, беручи в облогу його ніздрі, Ралібар Вуз відчув дух свіжопролитої крові. Його відразу пройняв жах, адже він побачив, що перед темним чудовиськом лежала