Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

спорожніла оболонка якоїсь істоти, що не була ані людиною, ані твариною, ані воормі. Мисливець нерішуче застиг на місці, боячись підійти ближче, і безсилий відступити. Але, спонукуваний сердитим сичанням археоптерикса, а на додачу ще й замашним ударом його дзьоба, що поцілив йому між лопаток, комморіомець пішов уперед, аж поки зміг розгледіти гладке темне хутро на охопленому дрімотою тілі та сонно випростаній голові. 

З новим жахом і відчуттям огидної загибелі, що мала його спіткати, він почув, як його власний голос мимоволі промовив: 

— О володарю Тсатоґґуа, я є кривава офіра, яку прислав тобі чаклун Ездаґор. 

Ропушача голова спроквола нахилилася вбік, очі розплющилися трохи ширше, і світло полинуло з них, струменіючи в’язкими цівками на вкриті складками нижні повіки. А тоді здалося Ралібарові Вузу, немовби він чує глибокий, розкотистий звук; але не відав він, чи звук той відлунював у присмерковому повітрі, а чи в його голові. Аж ось той звук набрав форми, хоча й доволі грубої, складів і слів: 

— Годиться подякувати Ездаґорові за цю офіру. Та оскільки я нещодавно поживився повнокровною жертвою, то голод мій наразі погамовано, й не потребую я цього. Хай там як, а може статися, що інших Древніх мордує спрага чи голод. А оскільки ти прийшов сюди, перебуваючи під ґешем, то негоже, аби йшов звідсіля без іншого. Тож я накладаю на тебе цей ґеш, аби ти рушив звідси до глибин, пройшов крізь печери та врешті-решт, по довгому спускові, дістався незглибимої безодні, над якою бог-павук А́тлак-На́ча снує свої неокраї тенета. І там, покликавши Атлак-Нача, ти мусиш сказати: «Я є дар, який послав тобі Тсатоґґуа». 

Тож Ралібар Вуз разом із Рафтонтісом, який вказував йому шлях, забрався з-перед очей Тсатоґґуа шляхом іншим, ніж той, який привів його сюди. Тепер шлях ставав чимдалі крутішим, він лежав підземними порожнинами, такими неозорими, що годі окинути їх поглядом, уздовж урвищ, які прямовисно обривалися, зникаючи в незвіданих глибинах, де неквапно погойдувалося чорне шумовиння та лунав заколисливий шепіт морів попідземного світу. 

Зрештою на краю прірви, протилежний край якої губився у темряві, нічний птах нерухомо завис у повітрі, розпластавши крила та звісивши хвоста додолу. Ралібар Вуз наблизився до самого краю провалля й побачив, що через певні проміжки до кручі під його ногами прикріплені велетенські тенета, що обплели безодню, неначе міст поєднуючи її краї численними чарунками та перетинами своїх сірих і товстих, як мотузки, пасом. Крім цього, над прірвою не було жодного мосту. Удалині на одній з ділянок павутини він розгледів темну постать, що була завбільшки як людина, яка сидить навпочіпки, проте мала довгі, подібні до павучих, кінцівки. А тоді, неначе сновидець, що чує у своєму кошмарі якийсь звук, почув він, як його власний голос гучно кричить: 

— О Атлак-Нача, я є дар, який послав тобі Тсатоґґуа. 

Темна постать із неймовірною спритністю підбігла до нього. Коли вона наблизилася, він побачив на її приземкуватому ебеново-чорному тілі, внизу черева, між численними суглобами ніг, щось на кшталт обличчя. Обличчя те поглянуло знизу вгору з химерним виразом, в якому змішувалися сумнів і запитання; і жах поповз жилами відважного мисливця, коли він зустрівся поглядом з маленькими лукавими очицями, навколо яких густо росли волоски. І тоді до чоловіка промовив тонкий, різкий, пронизливий, як жало, голос бога-павука Атлак-Нача: 

— Я вельми вдячний за цей дар. Та оскільки, крім мене, більше нема кому перекинути міст через цю прірву й оскільки робота ця вимагає цілої вічності, я не можу гаяти час на видобування тебе з тієї чудернацької металевої шкаралущі. Хай там як, а може статися, що долюдський чаклун Гаон-Дор, який мешкає по той бік цієї безодні у своєму палаці предковічних чарів, зуміє знайти тобі якийсь ужиток. Цей міст, який я щойно добудував, веде просто до порога його оселі, а твоя вага послужить для перевірки міцності мого плетива. Тож рушай далі під оцим ґешем — перейти міст і постати перед очі Гаон-Дорові, промовляючи: «Мене прислав Атлак-Нача». 

По цих словах бог-павук переніс своє велике тіло з павутини і зник з очей, швидко побігши кудись краєм провалля, поза всяким сумнівом, щоб розпочати спорудження нового мосту в якомусь віддаленому місці. 

І хоч яким важким примусом тяжів над ним цей третій ґеш, Ралібар Вуз волею-неволею подався слідом за Рафтонтісом над оповитими мороком ночі глибинами. Плетиво Атлак-Нача під ногами комморіомця було міцним і лише трохи прогиналося та погойдувалося під його вагою, але йому здавалося, що між пасмами того павутиння, у безмежжі незміренних глибин, які розкинулися внизу, він розрізняв невиразні образи: лет драконів із пазуристими крилами, а час від часу пітьма немовби починала клекотіти, і на якусь мить над її поверхнею зринали страхітливі громаддя безіменних істот, а тоді знову поринали в чорну глибінь. 

Хай там як, а зрештою він зі своїм проводирем дістався протилежного краю безодні, де павутина Атлак-Нача кріпилася до найнижчої сходинки величних сходів. Сходи ті вартувала згорнута клубком змія, цятки на шкірі якої були завширшки наче баклери, а серединні кільця — завтовшки з дебелого вояка. Вкритий роговими наростами хвіст цієї зміюки заторохкотів, неначе систр50, і вона рвучко викинула вперед свою лиховісну голову з іклами, що були завдовжки як білгуки. Але, розгледівши Рафтонтіса, змія відсунула свої кільця і відповзла вбік, дозволяючи Ралібарові Вузу піднятися сходами. 

Отож, звершуючи третій ґеш, мисливець увійшов до тисячоколонного палацу Гаон-Дора. Дивними і тихими були ті зали, витесані у сірому камені, з якого складалися підвалини Землі. У залах тих неспокійно сновигали туди й сюди зіткані з диму та імли безликі постаті та стояли статуї, що зображали чудовиськ з незліченними головами. Вгорі, попід склепіннями, ніби невагомо ширяючи в ночі, висіли лампи, що палали перевернутими вогнями, подібними до горіння криги та каменю. Холодний дух зла, такий прадавній, що людині годі й уявити, шугав тими залами; і трепет і жах повзали ними, неначе клубки незримих змій, що розплутувалися, пробудившись зі сну. 

Рафтонтіс, летячи крізь складний лабіринт покоїв з упевненістю того, хто призвичаївся до всіх їхніх поворотів, врешті-решт провів Ралібара Вуза до високого палацу, чиї стіни окреслювали коло, нерозривність якого порушував один-єдиний портал, крізь який вони потрапили досередини. У цьому покої не було нічого, за винятком престолу, який тримався на п’яти колонах і, не маючи ані сходів, ані будь-яких інших засобів, які б дозволяли добутися нагору, був піднесений у таку височінь, що здавалося, ніби досягти до нього могла лише якась крилата істота. На престолі засідала огорнута густою чорною темрявою постать, голова та риси якої ховалися під каптуром жаскої тіні. 

Птах Рафтонтіс зловісно ширяв перед тим піднесеним на колонах престолом. І Ралібар Вуз здивовано почув, як якийсь голос промовляє: 

— О Гаон-Доре, мене